"Не встигли дочка з зятем і онучкою до мене переїхати, як попросилися приписатися, — зітхає 78-річна пенсіонерка Любов Бугайова з Чернігова. — Я погодилася. А дочка тоді каже: "Тепер, мамо, забирайся до психушки". Повикидала мої речі, поставила в кімнатці стілець і ліжко. Ходити на кухню й вулицю заборонила. Я розплакалася".

Любов Олександрівна — невисока сива жінка. Майже не ходить, дуже болять ноги, змолоду лікує поліартрит. Із жінкою зустрічаємося в квартирі 33-річного учителя Сергія Івановича. Старенька живе в одній кімнаті з господарем, його дружиною і 8-місячною донькою. Спить на розкладному кріслі.

— Мені по-людськи стало її шкода, — зізнається Сергій Іванович. — Ну куди вона піде? Додому не можна, там довго не проживе. Ми взяли.

Чоловік не хоче називати свого прізвища. Каже, в нього жінка ховається від рідні.

Любов Олександрівна все життя пропрацювала на взуттєвій фабриці "Берегиня" в Чернігові. З сестрою жила у квартирі по вулиці Авіаторів. Тут будинок на чотири господарі зводив ще її батько. Після смерті залишив 4 кімнати площею 57 квадратів двом дочкам. Нині таке помешкання коштує близько $30 тис.

Донька Любові Бугайової Ольга Фоміна, 49 років, — медсестра за фахом. Мала дві власні квартири: одну купили, другу заповіла тітка. 1999-го продала тітчину, за п"ять років — свою. На виручені гроші жила з 51-річним майстром фотоательє Сергієм та 24-річною донькою Аллою.

Наприкінці 2004 року Ольга з сім"єю переїхали до матері. Стареньку переселили в окрему кімнату й дозволили виходити лише в туалет. Бабуся ночами варила собі картоплю — іншої їжі рідні не давали.

Фоміни хотіли продати квартиру Бугайової. Та для цього слід було відправити матір до психлікарні.

— 6 березня 2005 року вони мене побили, — згадує Любов Олександрівна. — Оля з Аллою дубасили по голові. Донька кричала: "Доки не вб"ю, не заспокоюся". Мені стало геть зле. А вони: "Будем психушку викликати".

Відтоді, каже бабуся, донька часто била її, вимагала їхати до психлікарні. Старенька схудла, змарніла. Коли сусіди запідозрили зле, порадили звернутися до міліції. Приходив дільничний, говорив із Ольгою, Сергієм і Аллою, але нічого не змінилося. Ті переконували, що стара божевільна.

— Я мовчала, ні в чому не зізнавалася. Боялася, ще вб"ють, — розповідає жінка. — У своїй кімнаті закривалася на рейку. Але не допомагало — донька із внучкою метелили палкою по голові, аж скалки відлітали. Зять дивився і питав, коли погоджуся на психушку.

Якось Ольга Фоміна викликала додому психіатра. Лікарка сказала, що Любов Бугайова — цілком здорова.

Наприкінці квітня стареньку закрили в кімнаті. Дали сирої гречки, гороху та дві пляшки мінералки. Любов Бугайова намочувала зерно у мисці й їла. Протрималася 18 днів. 10 травня Ольга з чоловіком побили матір. Закривавленій жінці вдалося втекти через вікно до сусідів. Ті викликали міліцію.

Намочувала зерно у мисці й їла. Протрималася 18 днів

— Мені купили хліба й ковбаси, нагодували, — згадує старенька. — Доправили до лікарні, там мені наклали шви на голову, — показує рани. — Мене обстежували всі лікарі, співчували. Хто бачив мене, плакав. Я страшною була, чорною.

Після лікарні Любов Олександрівна додому не повернулася. Їй дав притулок учитель Сергій Іванович. Зараз жінка хоче відділити свою частину квартири від доччиної. Суди першої інстанції задовольнили її клопіт, але донька подала апеляцію. Онука Алла, яка торік закінчила педагогічний університет, виступає адвокатом.

Будинок Бугайової звели на самозахопленій землі. Нині важко зібрати документи. Любов Олександрівна не має грошей на адвокатів та суди. Живе на пенсію.

— Було 10 судів. 3,5 тисячі витратила — й нічого, — плаче жінка.

Поки що міліціонери з"ясовують, що відбувається в будинку на Авіаторів.

— Бабуся говорить, а її донька заперечує, — каже дільничний Станіслав Примушко. — Там усе через домову книгу. У травні сусіди викликали міліцію, привозили забинтовану бабусю до відділку. Їй було погано. Викликали "швидку", шпиталізували.

Примушко додає, що Любов Олександрівна має кращий вигляд відтоді, як не живе з донькою.

— Зустрів її десь три тижні тому, — веде далі дільничний. — Зовсім інша людина. Раніше прийдеш до них додому, а вона мовчить, труситься. А тепер розмовляє, поповніла. Видно, що ніхто її не ображає.

×