— От я — адекватна жінка. Але якби посадили на цеп у холодну хату й морили голодом, теж би кидалася на людей. Ніколи б не подумала, що Петро годен на таке, — 45-річна Світлана Ясіньська з села Новоселиця Ульянівського району на Кіровоградщині розповідає про односельця 54-річного Петра Дейкуна. Той тримав на цепу дружину 50-річну Лілію.
Лілія Онисимівна — психічнохвора. Нею опікується чоловік. Восени соціальні працівники застали її в літній кухні прикутою до опалювального котла за ногу. Ліжком слугували тюки соломи, туалетом — відро. Температура в приміщенні ледь піднімалася вище 0°С. Так жінка прожила понад три місяці, важила 35 кг.
— Люди в селі знали, — продовжує Світлана Олександрівна. — Листоноша півроку носила їй пенсію, мала давати в руки. Перший раз Ліля була в хаті, нормально получила. Другий раз гроші хотів взяти її старший син Коля, але поштарка не дала. То її завели в ту коморку до Лілі. Вона була ще нормальна, не кидалась. Як осінню Петро взявся переоформляти допомогу, то вже наша соціальний працівник сказала міліції.
Лілія і Петро Дейкуни родом із Чернігівщини. Познайомилися в Уманському інституті садівництва. По закінченні приїхали працювати на селекційну станцію в Новоселицю. Тут отримали хату на вул. Ботанічній, народили двох синів. 26-річний Микола і 11-річний Костянтин живуть із батьками.
— Вони нормальні люди, обоє садоводи, — біля купи дров на вул. Ботанічній сидить 56-річна Надія Казімірова у вовняній хустці. — Ліля була така весела жінка. Хазяйка, дітьми займалась, випічку в садік і школу носила. Не знаю, що случилось. Може, її треба було зразу в лікарню здати, а Петро не хотів. Його тоже можна понять. Колись пустив її, то вона побігла у ставок топитися. Але прив'язувать і морить голодом тоже не виход. Петя каже, що вона вікна била, і шо вона — не свиня, щоб її відгодовувать. Вона раньше гарна жінка була, кілограмів 80.
Поруч з Надією Казіміровою її чоловік 63-річний Василь рубає дрова.
— Наша внучка в третій клас ходить і то більше важить, — запалює цигарку. — Кажуть, Ліля давно з кониками була. Брешуть. З кониками інстітути не закінчують. Хтозна, як вони там жили. З роботи розщитались у 90-х, як криза почалася. Тоді вступили в якусь секту в Ульянівці, після того з нею шось почало робиться. Йшла по дорозі й говорила сама з собою. Петро не п'яниця, не буйний. Тільки не давав їй тих лікарств. Казав, що без них Лілі краще. Зараз усе село в ужасі від того. Давав жінці тільки яблука і два кусочки черствого хліба.
Лілію Онисимівну забрали до психіатричної лікарні. Її чоловіка планують позбавити опікунства.
— Ніхто на Петра не міг такого подумать, — продовжує Надія Григорівна. — Занімається садом, понасадював дерев. Має багато розсади, яблука вирощує. Ми з дочкою постійно до них ходили, купляли. Ліля заболіла пару років тому. Якось питала її, а вона так тихо: "Це він таке зі мою робить, прив'язує". Дуже жалко її, вона ж — жива людина. Її треба було лічить, а не закривать. А Петро хотів ще решітки на вікнах поприварювать.
Одноповерхова хата Дейкунів стоїть на околиці села. Двір обгороджений металевим парканом, під ним складені дрова. Ліворуч відчинених воріт стоять два десятки вуликів, складений шифер, брухт. У хаті на підвіконниках стоять квіти, на городі прикопані саджанці.
11-річний Костянтин копає на городі яму.
— Батько із братом поїхали в церкву, а я такого не люблю. Я залізо шукаю. Вже накопав 70 кілограмів, треба ще хотя б 10. Хочу купити ноутбука, — каже хлопець. Він у брудному спортивному костюмі, стоїть колінами на землі. Поряд лежать іржаві ланцюги, дроти. — Мама в больниці. Ми її не закривали, тільки прив'язали в літній кухні, щоб нікуди не пішла. Бо вона зімою сама в ліс бігала. Ми за нею дивились, виводили гуляти. Давали те саме, що самі їли. Тільки м'яса не давали, бо агресивна робиться. Я помню її ще нормальною. Ще в другий клас вона мене водила, а в третій уже нє. Колись прийшла в крові і сказала, шо порізалась об льод. Не хочу, шоб вона приїжджала. Вона хотіла мене задушити, замахувалась, скло в дверях розбила.
На гавкіт собаки із сусіднього двору виходить 33-річна Ганна Тиміцька:
— Ми чули, що Ліля хвора. Але не знали, що в них в хаті робиться. Вона ж спокійна жінка, він такий відзивчивий. З ним можна на любу тему говорити, завжди по-сусідськи поможе. Мені його жаль, бо він сам із дітьми.
У магазині чоловік, на вигляд років 50, купує дві пляшки квасу. Має густі вуса, хутряну стару шапку і запилюжену дублянку.
— По Україні тисячі таких людей. Якби не ті гроші, які Лілі платили, то про цю ситуацію по сей день ніхто б не знав. Я сам — лікар, знаю ситуацію в медицині. Що робити, як людина невміняєма? Її трохи підлічили й відпустили, бо кому вона здалася? А Петя 14 років мучиться, сам виховує двох синів. Ліля має знаходитися в психоневрологічному диспансері під постійним наглядом. В неї шизофренія глибокої форми. У періоди просвєтлєнія працює собі в садочку, а потом планка падає, начинає розказувать, шо за нею наблюдають, її доганяють, стовпи до неї балакають. Її відпустити — йде у воду топитись. Що Петру робити? Йому треба робити, щоб діти з голоду не померли.
Петро Дейкун — невисокий чоловік з короткою бородою. Опівдні 28 грудня молиться в церкві. Голову опустив, хреститься. Його син Микола прислуговує священику. Розмовляти з "ГПУ" відмовились.
За шість місяців Петро Дейкун отримав на дружину 16,6 тис. грн соціальної допомоги. Купив за них двері й культиватор.
4 
1
Коментарі