вівторок, 20 листопада 2012 06:45

Ярослава Мазурка не впізнала мати

— Це не мій Славік. Він був боксьор, ніс розбитий, широкий, а в цього чоловіка — мацьопкий. Пальці в цього тонкі, музикальні, а у Славіка були в мозолях. Він робив ними, а не грав, — каже над труною 38-річного Ярослава Мазурка його мати 63-річна Галина Мазурок. Вона спокійна, не плаче, заспокоює невістку Людмилу й онуку Тетяну. Мазурка поховали на Північному кладовищі столиці в суботу, 17 листопада.

Ярослав Мазурок жив із тещею, дружиною й донькою у квартирі №180 на вул. Полковій, 55. О 10.00 на лавці біля під'їзду сидять двоє літніх жінок.

— Нам не казали, де його ховатимуть. По радіо чула, що із морга повезуть прямо на кладбище. Зайдіть до них у квартиру, — каже жінка років 60 у світлому пальті та сірій хустині з великими квітами. Магнітним ключем відкриває двері під'їзду.

Дзвінок квартири №180 не працює. Стукаю.

— Слухаю, — двері відкриває заплакана жінка. — Похорон на другу годину на Північному кладбищі. Сюди тіло везти не будуть.

За півгодини біля Центрального моргу Києва на вул. Оранжерейній, 9 збираються журналісти. Навпроти моргу — похоронне бюро, на його стіні висить напис: "Труни для вдів ветеранів війни — безкоштовно", на порозі стоять вінки. За 40 хв. з-за рогу з подругою виходить 38-річна Людмила Мазурок. Одягнена в довгу зимову куртку, на голову натягнула капюшон. Мовчки заходить до моргу. До входу під'їжджає червоно-білий катафалк "форд", за ним — білий мікроавтобус зі львівськими номерами. Із нього виходить Галина Мазурок у сірому пальті й чорній хустці. Її підтримує родичка.

Труну з Ярославом виносять у передпокій морга. Її обступають родичі, дружина і донька стають у голові. Прощаються.

— Діти, не плачте, то не ваш батько! Він вернеться! А то не він! — кричить Галина Мазурок вслід труні, яку вантажать у катафалк.

Північне кладовище Києва — за 40 км від столиці в Чернігівському напрямку. Катафалк їде близько години. Слідом за ним — родичі й журналісти. Колону замикає легковик телеканала ІСТV з написом "Последний герой".

Яму для Мазурка викопали у правій частині цвинтаря. Піщаний ґрунт акуратно виклали бруствером. Яму обступають родичі. Колег немає. 15-річній Тетяні Мазурок стає зле. Дівчина падає, її підхоплює матір.

— Хто має нашатир? — вигукує невисока жінка років 45. — Може, у кого в машині є аптечка?

Тетяну відводять до салону катафалка.

— Відкрийте труну! — кричить Галина Мазурок.

Працівники похоронного бюро відкривають кришку. Обличчя покійника бліде. На чолі — стрічка із зображенням святих і написом. Отворів від пострілів не видно. Тіло накрите білою тканиною.

— Бачите, не він. Невже оцей мацьопинький носик його? Його ж не раз вальнули рукавицями, — Галина Михайлівна показує, як сина били боксери. — Він і губи мав великі. То не мій Славік. Але нічого, поховаємо. Може, за цим хлопцем тоже мати плаче.

Жінка згадує, що на грудях син мав родимку.

— Ану подивимся, чи є, — намагається розстебнути покійному сорочку.

— Не треба. Там усе порізано, — зупиняє її невістка.

Труну закривають. Галина Мазурок починає голосно кричати:

— Встань, скажи, як тебе звати! Скажи, щоб ми знали! Яка мати за тобою плаче? Де вона живе?

Труну опускають. Присутні кидають в яму по жмені землі. За 4 хв. могилу закидають копачі. Зверху викладають прямокутний насип. У голові встановлюють дерев'яний хрест вишневого кольору, по боках ставлять по два вінки.

— Прочитайте хтось Отче наш, — просить людей Галина Миколаївна, тітка Ярослава Мазурка.

Сама починає читати молитву, долучаються родичі. Священика немає, бо церква забороняє відспівувати самогубців.

— Може, заспіваємо? — питає жінка із натовпу.

— Я не вмію, — відповідає Галина Миколаївна.

Журналісти запитують Людмилу Мазурок, чи впізнала вона чоловіка. Вона мовчить, поправляє вінок. Потім кидає:

— Вы зарабатываете на чужом горе.

— Вона мусить казати те, що каже. Вона живе в Києві і їй страшно, — відповідає замість неї мати Ярослава. — Її дитина боїться до школи йти. Іде по дорозі, а до неї підходять два міліціянти: "Ти Таня? — Таня". Забрали. За шо таку розумну дитину страшити? Скілько грамот на стінах, медалів по спорту. Ви мусите казати, що то Славік. А я кажу — не він, бо я — мама!

Біля могили стоїть 58-річний Володимир Торба, дядько Ярослава Мазурка:

— Та ніби Славік. Жінка ж опознала. Вона ж його добре знала. Я бачився з ним рідше. Але сходство є.

Тітка Ярослава Мазурка розставляє навколо могили маленькі жовті свічки, у ногах ставить великі білі. Підпалює. Майже одразу всі гаснуть. Присутні хрестяться й сідають до автобуса.

"Убили Славіка, як пса"

— Мій племінник не вбивця і не самогубець. Я сто процентів даю. Він ріс на моїх очах від отакого, — тітка Ярослава Мазурка тримає руку на метр від землі. — Всі ці обвинувачення "повісили" на нього, щоб відволікти увагу від виборів. Які розслідування не проводили б і що не довели б — це не він. Ми-то знали, який він був. Не знаю, хто за цим стоїть, і з якою ціллю це зробили. Ви бачите, що вчинили з нашою родиною? Зробили з нас вбивць. Ми — звичайні люди. І Славік такий, як усі. Працював робочим. Хотів жити, любити, виховувати свою дитину. Але не дали. Убили, як пса. Я ні в чому не буду переконувати. Я не впевнена ні в чому, навіть у завтрашньому дні. Ми живемо в такій державі, де не діють ніякі закони. Не маємо абсолютно ніякого захисту.

 

Зараз ви читаєте новину «Ярослава Мазурка не впізнала мати». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

24

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі

Голосів: 35413
Голосування Які умови миру і зупинення війни для вас прийнятні
  • Відмова від Донбасу, але вивід військ РФ з усіх інших територій
  • Замороження питання Криму на 10-15 років
  • Відмова від Криму і Донбасу за умови надання гарантій безпеки від Заходу щодо всіх інших територій
  • Зупинка війни по нинішній лінії фронту
  • Лише повне відведення військ РФ до кордонів 1991-го
  • Ваш варіант
Переглянути