Ярослава Мазурка не впізнала мати

— Це не мій Славік. Він був боксьор, ніс розбитий, широкий, а в цього чоловіка — мацьопкий. Пальці в цього тонкі, музикальні, а у Славіка були в мозолях. Він робив ними, а не грав, — каже над труною 38-річного Ярослава Мазурка його мати 63-річна Галина Мазурок. Вона спокійна, не плаче, заспокоює невістку Людмилу й онуку Тетяну. Мазурка поховали на Північному кладовищі столиці в суботу, 17 листопада.

Ярослав Мазурок жив із тещею, дружиною й донькою у квартирі №180 на вул. Полковій, 55. О 10.00 на лавці біля під'їзду сидять двоє літніх жінок.

— Нам не казали, де його ховатимуть. По радіо чула, що із морга повезуть прямо на кладбище. Зайдіть до них у квартиру, — каже жінка років 60 у світлому пальті та сірій хустині з великими квітами. Магнітним ключем відкриває двері під'їзду.

Дзвінок квартири №180 не працює. Стукаю.

— Слухаю, — двері відкриває заплакана жінка. — Похорон на другу годину на Північному кладбищі. Сюди тіло везти не будуть.

За півгодини біля Центрального моргу Києва на вул. Оранжерейній, 9 збираються журналісти. Навпроти моргу — похоронне бюро, на його стіні висить напис: "Труни для вдів ветеранів війни — безкоштовно", на порозі стоять вінки. За 40 хв. з-за рогу з подругою виходить 38-річна Людмила Мазурок. Одягнена в довгу зимову куртку, на голову натягнула капюшон. Мовчки заходить до моргу. До входу під'їжджає червоно-білий катафалк "форд", за ним — білий мікроавтобус зі львівськими номерами. Із нього виходить Галина Мазурок у сірому пальті й чорній хустці. Її підтримує родичка.

Труну з Ярославом виносять у передпокій морга. Її обступають родичі, дружина і донька стають у голові. Прощаються.

— Діти, не плачте, то не ваш батько! Він вернеться! А то не він! — кричить Галина Мазурок вслід труні, яку вантажать у катафалк.

Північне кладовище Києва — за 40 км від столиці в Чернігівському напрямку. Катафалк їде близько години. Слідом за ним — родичі й журналісти. Колону замикає легковик телеканала ІСТV з написом "Последний герой".

Яму для Мазурка викопали у правій частині цвинтаря. Піщаний ґрунт акуратно виклали бруствером. Яму обступають родичі. Колег немає. 15-річній Тетяні Мазурок стає зле. Дівчина падає, її підхоплює матір.

— Хто має нашатир? — вигукує невисока жінка років 45. — Може, у кого в машині є аптечка?

Тетяну відводять до салону катафалка.

— Відкрийте труну! — кричить Галина Мазурок.

Працівники похоронного бюро відкривають кришку. Обличчя покійника бліде. На чолі — стрічка із зображенням святих і написом. Отворів від пострілів не видно. Тіло накрите білою тканиною.

— Бачите, не він. Невже оцей мацьопинький носик його? Його ж не раз вальнули рукавицями, — Галина Михайлівна показує, як сина били боксери. — Він і губи мав великі. То не мій Славік. Але нічого, поховаємо. Може, за цим хлопцем тоже мати плаче.

Жінка згадує, що на грудях син мав родимку.

— Ану подивимся, чи є, — намагається розстебнути покійному сорочку.

— Не треба. Там усе порізано, — зупиняє її невістка.

Труну закривають. Галина Мазурок починає голосно кричати:

— Встань, скажи, як тебе звати! Скажи, щоб ми знали! Яка мати за тобою плаче? Де вона живе?

Труну опускають. Присутні кидають в яму по жмені землі. За 4 хв. могилу закидають копачі. Зверху викладають прямокутний насип. У голові встановлюють дерев'яний хрест вишневого кольору, по боках ставлять по два вінки.

— Прочитайте хтось Отче наш, — просить людей Галина Миколаївна, тітка Ярослава Мазурка.

Сама починає читати молитву, долучаються родичі. Священика немає, бо церква забороняє відспівувати самогубців.

— Може, заспіваємо? — питає жінка із натовпу.

— Я не вмію, — відповідає Галина Миколаївна.

Журналісти запитують Людмилу Мазурок, чи впізнала вона чоловіка. Вона мовчить, поправляє вінок. Потім кидає:

— Вы зарабатываете на чужом горе.

— Вона мусить казати те, що каже. Вона живе в Києві і їй страшно, — відповідає замість неї мати Ярослава. — Її дитина боїться до школи йти. Іде по дорозі, а до неї підходять два міліціянти: "Ти Таня? — Таня". Забрали. За шо таку розумну дитину страшити? Скілько грамот на стінах, медалів по спорту. Ви мусите казати, що то Славік. А я кажу — не він, бо я — мама!

Біля могили стоїть 58-річний Володимир Торба, дядько Ярослава Мазурка:

— Та ніби Славік. Жінка ж опознала. Вона ж його добре знала. Я бачився з ним рідше. Але сходство є.

Тітка Ярослава Мазурка розставляє навколо могили маленькі жовті свічки, у ногах ставить великі білі. Підпалює. Майже одразу всі гаснуть. Присутні хрестяться й сідають до автобуса.

×