58-річний Анатолій Вдовиченко 7 червня повернувся в Україну. Він 14 років провів у рабстві в Таїланді. Привіз рідним подарунки і $18,5 тис., які відсудив у роботодавця.
Із дружиною та двома дочками Анатолій жив у Одесі. Працював на заводі "Кислородмаш". Їздив у відрядження за кордон, зокрема і до Південно-Східної Азії. 1996 року полетів до Бангкока встановлювати обладнання на фабриці. Її власник обманом змусив українця залишитися і працювати. Півроку тому Вдовиченку вдалося вирватися на волю.
Після полону він приїхав до матері в місто Христинівка на Черкащині. Будинок розташований неподалік залізничного вокзалу. Біля двору припаркована автівка.
Мати, 78-річна Галина Трохимівна, сидить із на три роки молодшою сестрою Людмилою на канапі біля ґанку. Розглядають корінці саджанців, які Анатолій привіз із Таїланду.
— Той день, коли він їхав від нас в Одесу, я наче сфотографірувала, — згадує Галина Вдовиченко. — У мене перед очима всі роки було, як він у поїзд сідає. А як пропав, то не знали, що робити. Ждала спочатку, але ж що ждати? Пішла в міліцію написати заяву. А там кажуть, що треба їхати в Одесу, бо він там приписаний. А куди ж я поїду, як заслабла? Три рази писала на "Жди меня". І ждала. Снився мені часто — наче він появляється, я питаю: "Сину, де ж ти так був?" А він: "У печері". Сусідка сказала, що його вже живого нема. Я молилася, просила у Бога, щоб звісточку про Толю почути. До знахарок і екстрасенсів не ходила — не вірю в це. Одне робила — молилася. Через нерви стала зовсім нікудишня. Батько його не дождався — помер у лютому рік тому.
47-річна Ольга Шарандак, сестра Анатолія, весь цей час шукала брата.
— Я постійно писала на сайті "Жди меня", перечитувала повідомлення про знайдених людей, — розказує. — Коли з'явилася перша стаття в інтернеті про Толю, у нас був шок. Ми не знали, з ким зв'язатися. Потім знайшовся номер його дочки. Так ми почали спілкуватися то по мобільному, то листи по електронці. Брат дуже змінився. Але в аеропорту впізнала його зразу, і він мене впізнав. За 3 години дороги додому згадали і дитинство, і юність. Ще не вірю, що він уже з нами.
З Анатолієм розмовляємо в будинку у великій кімнаті. Посеред неї стіл, на ньому ноутбук — подарунок тайських друзів. Розповідає, що працював на фабриці, яка заправляла балони киснем для технічних потреб.
— Я був і інженер, і слюсар, ремонти робив, бо обладнання старе, все ламалося. Коли траплялися аварії, то не спав по два-три дні. Зі мною працювали робітники з Бірми. Двоє хлопців вивчили від мене англійську. Решта мене розуміли, хоча говорили тайською. А я знав тайську, щоб на базарі скупитися. Господар говорив англійською.
Я поїхав установлювати обладнання, але сильно обпікся, пройшло півроку, доки все зажило. У мене Пансак — власник фабрики — забрав паспорт, щоби подовжити візу. Але не зробив цього. Грошей не платив. Жив я з робітниками у будинку неподалік фабрики. Він ділився на такі клітушки, бо кімнатою це не назвеш. У клітушці нічого не було. Я зварив собі ліжко з арматури, заложив фанерою, знайшов матрац. Ванни не було, але була вода. Гроші давали на руки моїм робітникам — вони купували продукти. В основному пісний рис і гострі спеції до нього, було і м'ясо. Я їв раз на день — увечері. Зранку пив каву. Обіду не було. Фруктів ніяких не давали, хоча там вони дуже дешеві. Через відсутність вітамінів у мене випали зуби.
Я не бачив виходу із ситуації. Почалася сильна депресія. Без документів піти нікуди не міг, мені погрожували фізичною розправою. Ніхто не бив, але були випадки, коли охоронці стріляли з пістолета у воздух.
А знайшли мене завдяки хлопцям із Бірми, які працювали зі мною. Вони їхали додому із заробітків і боялися, що я загину. Попросили адресу моєї сім'ї і написали пісьмо в Одесу. Потім почали видавати трохи грошей на їжу — 500 бат ($17) на тиждень. Я розтягував їх на два-три тижні. Зекономив і купив телефон. Ховав його, щоб ніхто не бачив, бо купити другого не було б можливості. Один із бірманців подзвонив мені на день народження і сказав, що має подарунок і передзвонить за півчаса. Подзвонила дівчина, яка говорила російською. Я довго не чув ні російської, ні української, тому запитав у неї англійською — хто ти? А вона: "Это я, твоя дочь". Тоді я вперше заплакав і відчув, що повертаюся до життя. Бо вже був похоронив себе. Пізніше подзвонив консул з українського посольства.
Анатолій підрахував, що за 14 років заробив $200 тис. Проте господар віддавати кошти не хотів.
— Він спочатку перелякався. Виплатив 10 тисяч доларів і пообіцяв, що зробить усе, щоб я щасливо вернувся додому. Я не повірив. Він запевнив, що решту віддасть пізніше, а паспорт — іще пізніше.
Анатолій поїхав до посольства. Написав заяву в поліцію. Після цього його забрали до себе знайомі — тайські бізнесмени, з якими колись працював. Винайняли йому квартиру.
— Я освоїв комп'ютер заново, багато читав. Знав усі новини про Україну, — говорить Вдовиченко.
Він судився з господарем, щоб той повернув решту грошей. А 20 травня підписав мирову угоду: Пансак до $10 тис. додав $8,5 тис.
— Я заплатив 8 тисяч бат ($270) штрафу за незаконне перебування у країні. Погодився на суму 18,5 тисячі, бо з Пансаком довелося би судитися ще років два, а часу в мене не було. Думаю шукати роботу. Тайські друзі просили знайти їм партнерів в Україні: вони металурги і хотіли би працювати тут.
За час, що минув із 1997-го, дружина Анатолія вийшла заміж удруге. Дочки працюють: одна юристом в Одесі, а друга — стюардеса на круїзних лайнерах.
Після розмови Вдовиченко із сестрою Ольгою вирушає до Умані зустріти свою старшу дочку — 33-річну Наталю. Вона їхала з Одеси, але не знайшла дороги на Христинівку. Зустрічаються в Умані. Анатолій міцно обіймає доньку. Всім важко говорити. Наталя каже, що якби побачила батька на вулиці, то, мабуть, не впізнала б. Сідають у її зелену "чері" та їдуть на Христинівку. Там зібралася вся родина, щоби відзначити повернення Анатолія.
3 
1
Коментарі
15