Фото: Ольга Стенько

У селі Абазівка на Полтавщині працює первинна мисливська організація №12, що об'єднує 36 членів. Кілька разів її визнавали найкращою в районі та області, однією з кращих в Україні. Премії за ці перемоги витрачали на потреби бійців батальйону "Полтава".

Про будні мисливців, життя серед зайців, лисиць, бобрів і краси природи - у репортажі Gazeta.ua.

 

У заплавах річки Полузір'я поблизу Абазівки також водяться видри, єнотовидні собаки, фазани. У пошуках ситніших територій вони розбрелися далеко за межі абазівських угідь і Полтавського району. Косулі зустрічаються рідко, бо нема де сховатися на відкритій місцевості. Навколо рілля, луки, болото. Зростає популяція зайців. Про них тут дбають і полюють обмежено.

"Радість полювання полягає не в тому, аби добути дичину. А щоб провести її поглядом і подарувати життя. Отримать від цього задоволення. Такий девіз нашої організації. Я останні два роки вже не полюю. Хіба на качку", - розповів Григорій Рябокінь, голова Абазівської мисливської організації.

Кремезний Григорій Костянтинович із виразними чорними бровами одягнутий у військовий однострій. Полює із 1977-го, очолив колектив 20 років тому.

"Днями застрелив одного. Очима, - жартує Григорій Костянтинович. - Стою коло магазину на трасі в Абазівці. Заправник гукає: "Ви з ружжом? Так стріляйте!" Прямо із заправки вилітає заєць. Рвонув спочатку на мене, потім повернув на трасу. Водії гальмують, пропускають. Промчав через усі смуги, перестрибнув огорожу та й подався в людські городи. І рушниця в мене була, і собака в машині. Так у селі ж стріляти не можна".

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Суд викреслив лося з Червоної книги і дозволив на нього полювати

 

Мисливська база розташована в сусідніх Карпусях. Дістаємося на зеленому "Запорожці" Григорія Рябоконя. Машина має пробіг 140 тис. км.

40 соток луків під болотом огороджені по периметру довгими жердинами. На території кілька навісів з очерету та шиферу. Просторий зелений вагон, розмальований кольоровими пейзажами. Це будинок мисливця. У заростях під дикою грушею великий стіл і довгі лави. Влітку тут гостює шкільний табір праці й відпочинку. Для дітей облаштували волейбольний майданчик.

За вагоном - сінник. Кілька чоловіків пораються по господарству. Розчищають сніг, рубають дрова, підкидають в буржуйку. На всю бокову стіну металевого приміщення - синьо-жовта карта України.

"Днями заєць навідався прямо на базу. Поїв сіна із тюка та й пішов геть. Траву косимо на луках. Заготовляємо не менш як півтори тонни сіна. Кожен мисливець має відпрацювати за рік три робочих дні. Косять сіно, заготовляють гіллячковий корм, підсолену кропиву. Взимку рубають лунки. Хто не виконує трудоучасті, не зможе купити сезонну картку в мисливсько-рибальському товаристві, що в Полтаві на вулиці Новобазарній. Але в нас таких немає. На хутряного звіра сезонна мисливська картка коштує 600 гривень. На пернату дичину - 500 гривень. На козу й кабана у Полтавському районі не полюють. Браконьєрства на 2 тисячах гектарів абазівських мисливських угідь не буває. Міськрайонна організація товариства мисливців і рибалок щороку закуповує двомісячних диких каченят в інкубаторі у Харківській області. Нам дістається по півсотні. Випускаємо на Івашківському плесі", - розповів Григорій Рябокінь.

 

У вагоні розвішані десятки грамот і сотні світлин. На стендах зберігається історія кількох поколінь абазівських мисливців. Є копія свідоцтва на право полювання 1940 року. На стінах - роги північного оленя, опудало - голова кабарги, шафи для ліків, посуду й продуктів.

"Перед виходом на полювання о 8-й ранку реєструємося, розподіляємо територію. Тут проводимо змагання зі стендової стрільби. Є метальна машина для викидання тарілок. Змагаємося з рибної ловлі. Я торік рибалив з онуком Дмитром. Йому 8 років. Стріляти в зайця забороняє. Каже, хто ж тоді гостинці передаватиме?" - засміявся господар вагону.

На вікні блищить велика снарядна гільза з дарчим написом від 26-ї бригади артрозвідки. Із 2014 року в цьому вагончику періодично зупинялися на нічліг українські бійці по дорозі на Донбас чи звідти.

"З батальйоном Кульчицького наша дружба почалася випадково. Я тоді завідував автопарком у товаристві "Коновалівське-Агро". Водії розповіли на наряді, що на трасі стоїть УАЗ, переобладнаний на броньовик. Командир роти з водієм усю ніч їхали без гальм, поснули всередині. Ми їх забрали й відремонтували машину в гаражі. Відтоді бійці знають, що в Абазівці можна перепочити. На цій базі для них ми варили суп, кашу, працювала електростанція, щоб зарядити телефони. За цими столами, у вагончику чи під грушею, їх пригощали. Тут і ночували, або ж мисливці розбирали хлопців по хатах. 2015 року від них я отримав першу в житті нагороду - медаль "За безкорисливе служіння Батьківщині". Якось ремонтували двигун автомобіля аеромобільної розвідки. У військових форма без розпізнавальних знаків. Позакачували рукави й разом впоралися за два дні. Один з них виявився командиром частини. Зізнався, що вперше перебрав увесь двигун власними руками. Оцю форму він мені й подарував. Я благословляв усіх, хто бував на цій базі. Чоловік 40. Поранення ставалися, але жоден із "наших" не загинув".

 

На сковороді шкварчить сало. Допікається картопля. Буржуйка обкладена цеглою, для безпеки - під стелю обшита сіткою.

"Жаль, молодь зараз природою не цікавиться. Приймаємо мисливців із Полтави, які не мають бази. Під болотом є двотонний пень. Біля нього посвячуємо в мисливці. Даємо в руки сокиру. Екзаменуємо", - розповідає Рябокінь.

Мисливці заходять погрітися. Всідаються до сковорідки з салом.

"Уже старий, на охоту більше не ходжу, але без мисливських клопотів не можу. Для мене главне - зібратися, попрацювати, побалакать. Якщо всі когось убивать будуть, дітям та онукам нічого не останеться", - сказав Віктор Кушнір.

В очеретах викопаний ставок. До промоїни веде в снігу глибокий слід. Це бобер перевіряв ополонку.

"Колись я полював і на вепра. Були постріли вдалі, були й не дуже. Але в цьому році, скажу чесно, - зізнався на прощання Григорій Костянтинович, - великого урону природі ніхто з наших мисливців не зробив. Тільки користь".

×