Я навчався у Кооперативному університеті (тепер ПУЕТ. - Gazeta.ua), потім продовжив навчання у Туреччині, далі — в Латвії. Тоді не мав нічого. Але вже задумувався про те, що хочу стати підприємцем. Навіть вигадав для себе ідеальну зарплатню — у голові крутилася цифра 10 000 доларів в місяць. Думаю, це оптимальний місячний заробіток для гарного підприємця.

Після навчання певний період жив у Німеччині. Це був десь 2013 рік, тоді в Німеччині всі виїжджали на заробітки в Ірландію. Пам'ятаю, не хотів, аби в нас так сталося. Того ж року повернувся додому, бажав поділитися своїми знаннями із зарубіжних вишів з українськими студентами. Навіть придумав ідеї для перших трьох лекцій — про необхідність читати книжки, вчити англійську мову і про те, що треба "робити бізнес".

Тим паче, в Україні низький рівень конкуренції у всьому. Можна заходити з будь-яким бізнесом.

Лекції тоді так і не прочитав, бо усвідомив — як вчити того, чого не знаю на практиці? Вирішив спершу спробувати себе в бізнесі.

Ще з часів навчання у Стамбулі знав, що там дешеві речі. Вирішив купувати їх там і продавати тут. Це забирало весь мій час. Спершу проаналізував найбільші ринки України — харківський Барабашова, одеський 7-й кілометр тощо. Визначив для себе, що можу продавати товар дешевше на 5 доларів за той, який продають на вітчизняних ринках. Тим паче, бачив, як усе працює у Європі.

У Стамбулі придбав свої перші джинси. Продавав їх на ринку по 150 гривень, заробляв з кожної пари гривень 40. Але потім віддав половину своїм знайомим під реалізацію.

Одного разу, це було влітку, сиджу на березі річки. Телефонують друзі, кажуть, магазин горить. Я так у плавках і приїхав. Хотів урятувати хоча б якісь речі. Але там полум'я — 20 метрів у висоту. Нічого не вдалося витягнути. Вдома у мене ще були залишки, проте ніде було навіть їх продавати.
Напросився до знайомої на Сорочинський ярмарок на умовах: я допомагаю - вона виділяє мені "квадратний метр" своєї ятки. Там продав залишки того, що мав зі Стамбулу, і вийшов в нуль.

Це був мій перший досвід підприємництва.

А я мав завжди кілька запасних ідей. Коли вчився у Латвії, завів зошит, куди занотовував бізнес-ідеї. Після того, як згорів мій "джинсовий бізнес", у зошиті знайшов стару ідею про відкриття у Полтаві сухих автомийок.

Там не потрібна вода і їх можна зробити у будь-якій частині міста. На той момент для Полтави франшиза коштувала 6 тисяч доларів. У мене таких грошей не було. Почав шукати інші шляхи, дізнався, де були такі автомийки. Працювали вони тільки в Києві та Маріуполі. Я зв'язався з Києвом — мене "послали" і нічого не розказали, а от власник автомийок у Маріуполі допоміг. Придбав у нього усе необхідне за дві тисячі доларів, які позичив у батька. Мити починав біля "Екватора" безплатно. Люди спершу не хотіли, але деякі погоджувались.

Потім почав співпрацювати з полтавськими ресторанами, де мили автівки їхнім відвідувачам безоплатно, а ресторан надавав нам за це рекламу. Встигали за 20 хвилин, якраз поки клієнти обідали. Також співпрацювали з парковками.

Чимало жінок вдалося привабити, коли дав інтерв'ю журналу "Колізей". Багатьом сподобалося, що машина прямо аж сяяла після сухого миття. Від клієнтів не було відбою. Ми відкрились в "Екваторі", "Конкорді", "Києві". Пропрацювали мої автомийки рік.

За цей період я дуже втомився морально. 2014 року в мене помер батько, тож треба було продовжувати його бізнес із продажу сантехніки. На автомийки спершу шукав директорів, але ті постійно крали. Тож вирішив свій бізнес продати. На той момент у нас працювали 15 співробітників, мали велику клієнтську базу. Мав 4 претенденти на придбання, але продав своєму адміністратору. На жаль, той не впорався з бізнесом, він збанкрутував через півроку.

2014-го, приблизно тоді, коли тримав автомийки, мені зателефонував Максим Іванов. Розповів, що дізнався про мене від викладачів університету. Почув, що хочу ділитися досвідом із молодими підприємцями. Запропонував зустрітися. Я тягнув-тягнув, і лише через кілька місяців погодився. Вирішив, що мої знання та досвід будуть корисними. Пам'ятаю, тоді у клубі було 17 чоловік, із яких лише четверо пробували себе в підприємництві. Інші ж — студенти, "літали у повітрі".
Так 2014 року я, Максим Іванов, Олег Городчанін, Рустам Ніязов заснували Молодіжний бізнес-клуб. Перший захід, який ми організували — всеукраїнський бізнес-форум. Допомагав нам Лев Жиденко, який тоді був помічником одного із нардепів. На форум приїхали з усієї України. З того моменту усе "поїхало".

Перші 3 роки працювали безплатно. Проте це не дозволяло повноцінно розвиватися. Тепепр членський внесок становить 200 доларів на рік. Гроші витрачаємо на організацію цікавих заходів, платимо зарплатню адміністратору клубу. За ці кошти також створюємо сайт — дуже крутий і сучасний.
За перші 3 роки визначилися з місією та цінностями. Тож об'єднуємо підприємців Полтавщини. Сповідуємо відкритість, чесність, надійність та готовність давати більше, аніж брати.

За моїми підрахунками, через клуб пройшли близько 500 чоловік.

Клуб проводить тренінги-воркшопи, бізнес-сніданки, екскурсії на підприємства, мозковий штурм із психологом. Члени клубу між собою обмінюються досвідом, ресурсами, ідеями. Перед вступом ми проводимо співбесіду. Перше, що у них запитую - що для вас підприємництво? Мають зрозуміти, що підприємець не шукає ідею. Він знаходить проблему і вирішує її. Це суть.

Через перші півроку ми аналізуємо діяльність новачка і приймаємо рішення, залишиться він з нами чи ні.

Мій улюблений приклад — історія хлопця з Кобиляк. Після армії він продовжив бізнес батьків, яким узагалі не вмів керувати. Завдяки знанням, які дав йому МБК, а також нашим порадам хлопець за рік перетворив свій магазин на маркет рівня "Епіцентру". Його дохід також виріс у рази.
Інший приклад — Максим Іванов. Прийшов у клуб студентом, у якого не було нічого. Нині переїхав у Київ, має своє маркетингове агентство.
Також ми навчали власника ювелірного магазину "Смарагд", засновника бренду одягу Tim Faden, засновників компанії A-Level та інших. І майже всі не мали нічого, коли приходили до нас уперше.

Таким лишається айті-бізнес. Також на Полтавщині це аграрний і нафтогазовий, проте не кожен підприємець зможе його вести. Можна ще заглибитися у виробництво будь-якої техніки, у нас ця галузь майже незаповнена.

Усе залежить від того, чого очікуєш. Якщо грошей, то треба "бити" в тренди. Наприклад, ситуація зі спінерами. Хто вчасно розпочав їх продавати, ті заробили грошей. А той, хто запізнився — більше втратив. Тож важливо бути в потрібний час у правильному місці.

Перше — це обманюють себе. Більшість думає, що бізнес працюватиме сам на себе, а підприємець нічого не робитиме. Насправді доведеться постійно "вкалувати".
Друге — не знаю, чому, але більшість намагається починати з кафе чи ресторанів. Але цей бізнес дуже специфічний, важкий і вимагає 100-відсоткового включення і присутності.

Аграрна сфера напрошується сам собою, але, я думаю, треба відкрити екотуризм. Україна — дуже гарна, і нам треба розвивати напрям сільського туризму. Бо багато хто зараз відчуває потребу у близькості з природою. А це зіграє на руку.

І в містах, і в селах майже немає висококваліфікованого персоналу. Це також тягне за собою крадіжки. Якщо ти не вибудуєш якісну систему безпеки, то понесеш жахливі втрати.