Бійця Юрія Коновода застрелив снайпер
26 квітня у селі Ланна Карлівського району на Полтавщині поховали 54-річного Юрія Коновода, бійця 24-го штурмового батальйону "Айдар" 53-ї окремої механізованої бригади Збройних сил. Мав позивний "Учитель". 23 квітня його застрелив снайпер біля селища Південне поблизу окупованої Горлівки на Донеччині, у зоні проведення операції Об'єднаних сил.
Противник під прикриттям стрілецької зброї намагався вийти в смугу забезпечення. Юрій Коновод помітив переміщення, з побратимами відкрив вогонь, примусивши противника відступити. Окупанти посилили обстріл взводного опорного пункту з великокаліберних кулеметів і снайперської зброї. Одна з куль влучила в Юрія Коновода.
Батьки загиблого приїхали до Ланни з Луганщини. Юрій навчався у Полтавському педінституті на історика, служив в Афганістані. За направленням поїхав учителем історії до Зачепилівки Харківської області, де працював 30 років. На початку 2015-го пішов в АТО.
З Юрієм Миколайовичем прощаються на подвір'ї храму Олександра Невського в Ланній. Від церкви труну проводжають сотні людей. На небо насуваються темно-сірі, мов зі свинцю, хмари. За заповітом, покійного ховають на сільському цвинтарі, біля могил батьків.
Велике впорядковане кладовище простягається у полі. На могилах багато насаджених живих квітів.
— 1984 року ти повернувся з Афганістану. Пішов у педагогічний інститут, щоб навчати дітей історії, розповідати про захисників нашої землі. Багато дітей тебе знають і поважають, бо ти був хорошим учителем, — говорить біля труни 57-річний Сергій Злидень, голова Зачепилівської районної організації ветеранів Афганістану.
Здається, що Юрій Коновод дивиться теплим поглядом із портрета, перев'язаного чорною стрічкою.
— Із Юрієм ми маже одночасно почали викладати історію в школі. Це був 1989 рік. Коли в Україну прийшла війна, без роздумів відклав конспекти й підручники, рушив захищати Батьківщину, — бере слово 53-річний Юрій Буланов, директор Зачепилівської школи.
— Юрочка — славний син своїх батьків, України. У школі був звичайним хлопцем, любив грати у футбол, — долучається 63-річна Надія Кудрявцева, директор Ланнівської школи.
Отець Олександр Немеш читає молитву. Родичі загиблого припадають до нього, цілують у чоло. На вітрі тріпочуть синьо-жовті прапори. Після прощальної церемонії чути, як по труні стукають грудки землі.
Серед присутніх — учні Юрія Миколайовича. Після поховання тихо гомонять між собою.
— Торік запитала Юрія Миколайовича, коли він повернеться з війни. Відповів: "Буду до кінця". Так і вийшло, — зітхає колишня учениця Зачепилівської школи, 26-річна Валерія Моргунова. — Страшенно шкода, що Україна втрачає таких людей.
— Він заслуговує не лише на красиві слова. Варто відкрити меморіальну дошку на школі, де працював, — каже, втираючи сльози, 44-річна Світлана Волкосарова, мати учня Зачепилівської школи.
— Під час анексії Криму та війни в Україні, ми, афганці, дещо розділилися. Одні звинувачували в усьому українську владу, вірили у братерство нашого та російського народів, інші — їх не так багато — всіляко підтримували учасників АТО, йшли добровольцями, Юра був серед них, — одним із останніх відходить від могили 52-річний Микола Зольченко, товариш. Кілька разів намагається увімкнути запальничку, щоб закурити. — Це була його друга ротація. Після першої Миколайовичу було складно адаптуватися вдома, де все неоднозначно, багато підлості і зрад. На передовій знаєш — побратим прикриє спину, розумієш, хто друг чи ворог. Юрі мало у серпні виповнитися 55 років, планував вийти на пенсію. Я просив його не їхати знову на війну. Не послухав.
Поминальний обід відбувають у місцевому кафе "Скорпіон".
У покійного залишилися двоє синів. На похороні був молодший, старший перебуває в зоні ООС.
4 
Коментарі