— Саша, напевно, щось відчував. У травні видав книжку "Рефлексія". Запрошені питали, коли вийде наступна. Він невпевнено відповідав: "Я не знаю". Хоч і мав в архіві чернетки, — розказує друг покійного Сергій Яременко, 43 роки. Має довгі сиві вуса, як у козака. Волосся заплетене у косичку.
Розповідає про покійного білоцерківського журналіста Олександра Виговського. Його не стало 29 червня на 54-му році життя. Мав рак правої легені. Ховають на Старокиївському кладовищі. Йду туди 1 липня.
— Про його хворобу я дізнався тоді, коли він лягав на операцію. Розмовляли з ним по телефону після другого курсу хіміотерапії. Не впізнав мій голос. Потім зізнався, що не думав, що буде так погано. Ломило тіло, була слабкість, боліла голова, — продовжує.
Біля воріт припарковані з десяток автівок. 30 людей сходяться до стели у центрі кладовища. На неї спирають портрет покійного та хрест. Від спеки витирають піт. Несуть гвоздики, здебільшого червоні.
Труна коричневого кольору із золотистими ручками. Обличчя Олександра закрили білою тканиною. Так ховають священиків. Обряд символізує добровільне відречення від світу. Дружина покійного Олена не відходить від труни. Почервонілі очі ховає за чорними сонцезахисними окулярами. Її за плечі підтримує дочка Ольга. На шиї — довге, до живота, намисто. Дає матері серветки, вмовляє випити води.
— Саша не любив натовп. Зачинявся у кімнаті, яку ми називали "келія". Говорив, люди його виснажують. Ставив собі за мету вирізьбити за три дні скульптуру з дерева. Або за рік написати книжку. Якщо не встигав закінчити у строк — кидав роботу, — говорить Олена Виговська, 52 роки. — Він усім казав, що добре себе почуває. Одна я знала, як йому боляче. Часто казав, що відчуває свою смерть. Якось у лікарняній палаті Сашко щось шептав із закритими очима. Сказав, що молиться. Тепер — лише за мертвих. Хотів, щоб так робили й тоді, коли його не стане.
— Він був сильною людиною. Пережив смерть матері, батька та брата. У сімдесятих роках хотів стати відомим футболістом, але травмував коліна. Оперували обидві ноги. Розчарувався, втративши мрію. Замкнувся в собі. Пізніше знайшов себе у творчості. Писав книжки, з 2000-х працював журналістом, — говорить друг покійного Олександр Кульницький, 56 років. У нього глибокі зморшки. Одягнений у все біле. Плаче.
Олександр Виговський народився 1966 року в Коростені. За 10 років його родина поїхала до Росії на заробітки. 1985-го повертається в Україну. Олександр навчається у Дніпродзержинську. В армії малює, виготовляє дерев'яні ікони. Відслуживши, продає свої роботи за кордоном. У 32 роки вступає до духовної семінарії. Стає настоятелем храму у селі Грізне Житомирської області. Священиком починає писати оповідання. За два роки полишає церковну службу. Переїздить до Білої Церкви. Пише. Протягом 15 років працює у редауції газети "Копійка". За одну із книжок отримує літературну премію імені Нечуя-Левицького.
— Знав його понад 15 років. Працювали журналістами. Про хворобу розповів мені в лютому, як дізнався результати аналізів. Після першої хімії був позитивно налаштований. За день до смерті на сесії виконкому обговорювали святкування Дня молоді. Випили з ним кави. Саша без неї жити не міг. Наступного дня йому стало вдома погано. У лікарні помер, — говорить 34-річний Вадим Кошель, секретар міської ради. У нього чорне кучеряве волосся. Говорить тихо, доводиться прислухатися.
Олександра відспівують шестеро священиків. Вони ж несли труну. Від вітру падає хрест. Секретар міськради його піднімає. Поруч із місцем, де поховають Виговського — могила 32-річного Володимира. Виділяється з-поміж інших білим гранітним пам'ятником.
— Познайомились у семінарії. Олександр покинув церкву, бо з'явилася сім'я і не вистачало грошей. Відстоював автономію Православної української церкви. Багато про це писав. Сам ходив у храм Праведного Петра Многострадального, що у парку Слави. Говорив, там спокійно та затишно. У церкві його й почали відспівувати, — розказує настоятель храму Святого Великомученика Дмитра Солунського Михайло Іжжик, 42 роки. Позолочений хрест із червоним дорогоцінним камінням висить на животі. Дивиться, котра година, на сьомому айфоні.
Копачі одягнені в синій робочий одяг на голе тіло. Ноги брудні, взуті у гумові капці. Просять зняти з квітів целофанову обгортку, бо та не розкладається в землі. Коли присутні попрощалися з Олександром, священик вмочує гвоздику у святу воду. Квіткою окроплює небіжчика. Співає Гімн України. Закопують. Жінка покійного обіймає його портрет.
— Він на все мав свою точку зору. Іноді її не сприймали. Любив жартувати, говорив про себе з іронією. Про хворобу колегам сказав майже відразу. Працював до останнього дня. Хочемо видати книжки, які він не встиг опублікувати. Можливо, започаткуємо творчий проект імені Олександра Виговського, — говорить журналістка газети "Копійка" Наталія Вереснева.
Біля виходу зустрічаю дівчину із сережкою в носі. Курить. На руках більше десятка шкіряних браслетів.
— Бачила Сашу три тижні тому. Коли запитала про здоров'я, перевів тему на інше. Усміхався. Клявся, що кинув курити. Але попросив у мене самокрутку. Казав, іноді ще покурює. Болять легені, — каже 24-річна Алевтина Пашкова. — Я все життя мала проблеми із зором. Як зустрічалися, питав: "Коли вже зробиш собі соколине око?". Переживав за всіх. Був патріотом, стояв на Майдані.
3 
Коментарі