15 червня на Центральному міському кладовищі Полтави на Алеї героїв вшановують загиблого в АТО Миколу Чепігу, який мешкав у селі Надержинщина Полтавського району. Загинув 17 червня 2014-го, його зарізали кадирівці. Мав 36 років.
На вулиці спекотно. До могили героя сходяться з десяток людей — родичі, друзі, бойові товариші. Могила Чепіги ще не має гарного надгробка, як інші на Алеї героїв. Бо сюди перепоховали недавно, 21 травня. До цього був похований у Надержинщині.
Невеликий курган насипаної землі оточують квіти і вінки. На дерев'яному хресті — табличка й портрет Миколи Чепіги. Люди залишають букети біля могили.
— Датою його смерті вважають 17 червня. Саме тоді потрапив у полон. Цього року вирішили вшанувати пам'ять 15-го, щоб не після свята Трійці збиратися, — каже товариш загиблого 41-річний Андрій Кошман, коротко стрижений, із бородою.
— Із Миколою я познайомився на початку 2014-го. Разом прийшли до військкомату. Це було ще до першої хвилі мобілізації. Тоді на майданівському вічі закликали йти на захист України. Ми й пішли. Згодом потрапили до батальйону "Айдар". Він рушив на війну за покликом серця. Не шукав якісь матеріальні блага. Микола дуже любив батьківщину та сім'ю, був порядною та чесною людиною. Терористи захопили його в полон, катували й убили. Закололи ножем у серце. Микола був одним із перших загиблих полтавців.
Серед присутніх — дружина загиблого 42-річна Ірина Чепіга. Чорнява жінка має коротку зачіску, вдягла чорне літнє плаття. Ледь стримує сльози. З Миколою мають 7-річну доньку Вероніку.
— У Надержинщині ми прожили майже 15 років. Із Миколою познайомилася 2000-го. Він тоді з Полтави в Надержинщину до друга приїхав. Я в магазині працювала. Микола мене запримітив, через три дні прийшов і прямо сказав, що хоче зі мною жити. За два місяці справді з'їхалися. До звістки про полон я не знала, що чоловік на війні. Казав, що в Кіровограді, в навчальній частині, — Ірина довго дивиться на портрет чоловіка. — Любили відпочивати на морі. Микола все життя захоплювався туризмом. Хотів піднятися у Карпати. Разом ходили до лісу.
Рідні й друзі близько півгодини стоять біля могили. Присутнім роздають цукерки й печиво у пакетах. Кожен говорить: "Царство Небесне".
Разом із Миколою Чепігою у полон 2014 року потрапили ще п'ятеро полтавців. Один із них — 41-річний Тарас Синяговський. Розмовляємо з ним по телефону.
— Це сталося поблизу селища Металіст. Зовсім поруч із Луганськом, — згадує Тарас. — Ми, полтавці, послухали наказу Надії Савченко та сіли в танк. Не знаю, мала вона право давати накази чи ні. Була офіцером, комбат її розпорядження не скасував. Наш танк потрапив у добре організовану засідку, а ми — до полону.
Тарас знає Миколу Чепігу ще з військкомату.
— 2014 року нас приписали до військового комісаріату. Хотіли їхати на Донбас боронити Україну, а нас змушували сидіти в Полтаві й виконувати дрібні доручення. Ми підмітали територію, фарбували те, що скажуть, — говорить Тарас Синяговський. — Вирішили до "Айдару" йти. Микола завжди вмів відволікти від війни. Особливо в ті моменти, коли з донькою по телефону спілкувався. Їй тоді 3 роки було. Вони часто зідзвонювалися. В батальйоні різні люди були. Дехто нервував, панікував. Микола завжди себе в руках тримав.
Його вбив чеченець-кадировець. Мене теж такий катував. Обіцяв відрізати голову, але зрізав лише козацького чуба. Чепіга раніше служив у внутрішніх військах. І мав жетони з особистими даними. Вони допомогли повернути його тіло додому, — додає.
2 
Коментарі