— Обвінчатися вирішили, коли Альона приїхала до мене на роботу минулої п'ятниці. Я запропонував. У неділю скупилися, підготовилися, — розповідає полтавець Олег Смирнов, 49 років.
14 серпня він повінчався із 46-річною Оленою Дмитерко у Свято-Покровському храмі в селі Ковалівка Полтавського району. Це перше вінчання у церкві за час її існування.
Обряд запланований на 11:00. Біля храму збираються рідні та друзі пари. Олена одягнена в білу сукню, завдовжки трохи вище колін. Хвилюється. Ми офіційно не одружені, пояснює.
— Спочатку треба перед Богом обітницю дати. А потім і штампи в паспорт, — каже наречений. Він у світло-фіолетовій сорочці з довгими рукавами та штанях піщаного кольору.
Біля молодих стоять дві жінки, дівчина й чоловік — гості зі сторони нареченої.
— Це моя подружка й однокласниця, іностранка Оксана, — всміхається Олена дивлячись на білявку поруч. — Товаришуємо з четвертого класу. Приїхала з Бельгії з родиною — чоловіком Антоніо, донькою Лючиєю та мамою Любов'ю.
— Багато років тому домовилися, що вона буде в мене дружкою на весіллі, а я — в неї. З першої спроби не склалося, — приєднується до розмови дружка Оксана Пахомова. Говорить російською. — Олега знаю давно, але сьогодні побачилися вперше. Коли дізналася, що вони вирішили повінчатись, у мене був ступор.
Олег з Оленою разом дев'ять років. Живуть у Полтаві. Від попередніх шлюбів мають дорослих дітей — 29-річного Максима та 25-річного Олега відповідно. Також онуків, 4-річну Анну та Дениса, 2 роки.
Обвінчалися з третьої спроби.
— Ми вже купляли кольця, проте тоді розпочалася війна і вінчання стало не на часі, — розповідає Олег. — Зимою їздили у Скадовськ. Там хотіли обвінчатися, проте виявилося, що церква закрита. Потім розпочались командіровки і постійно щось заважало.
Сьогодні вінчаємось, а завтра їдемо на море — на Федотову косу. Розпишемося, як Олена з'їздить до своїх родичів і знайомих у Бельгію. Плануємо 29 листопада — на дев'яту річницю знайомства.
У Ковалівці вирішили вінчатися бо тут нова церква, пояснює Олег.
— Вінчання для мене багато значить. Я готовий стати за цю жінку перед Богом. Уже був одружений, але не вінчаний. Попередня жінка не дочекалася мене із чеченського полону. Я там пробув три з половиною роки.
Зізнається, що він — професійний військовий. Брав участь в ООС.
— Це моя четверта війна. Почав з Нагірного Карабаху 1989 року. Служив у спецпідрозділі повітряно-десантних військ. На нашу війну теж пішов одним із перших. Зараз себе переформатував. Вирішив, що краще готуватиму їжу й пригощатиму людей. З братом вирішили зробити екологічну кухню.
Олену покохав за доброту душі і щирість. Через відрядження в ООС не бачилися місяцями. Коли повертався з війни, жінка розуміла мене. Без слів. Допомагала і підтримувала. Це дуже важливо.
До храму під'їжджають кілька автомобілів із друзями наречених. До нас підходить свідок нареченого Олександр Пєхов, 36 років.
— Про те, що зібрались повінчатися, дізнався в неділю ввечері. Був дуже здивований, — говорить. — З Олегом знайомі з 2014 року. Він був у мене в батальйоні старшиною. Олену теж знаю давно.
Настоятель отець Володимир, 38 років, запрошує до храму. Б'ють дзвони. Всі замовкають. Священник передає молодим свічки. Хор починає співати. Хлопчик років двох підносить їм обручки на блюді.
— Чи з доброї волі? Обіцяєш любити в горі і радості? — батюшка запитує по черзі Олега й Олену.
— Так, — відповідають обоє.
Проходять ближче до вівтаря, стають на рушник.
— Перший має чоловік стати, — каже Олена, поправляючи на голові білу хустину.
— Забобони, — всміхається настоятель.
Наприкінці молоді випивають тричі з чаші червоне вино та цілуються. До них із привітаннями підходять родичі й близькі. Пара запрошує їх на святкову вечерю.
— Буде кавказька кухня. Готуватимемо й посидимо вдома. Живемо в приватному будинку, — говорить Олег. — Приготую м'ясо по-пожарськи, плов, овочі гриль, коропа та щуку нафарширую. Олена зробить перець фарширований та запечений у духовці. А ще синенькі. Чуть-чуть вип'ємо. Але небагато. Завтра вранці на автобус до моря.
Коментарі