— Ще будучи школярем вирішив навчитися грати на саксофоні. Як це часто буває — побачив по телевізору соло саксофоніста й закохався в цей унікальний інструмент, — розповідає мешканець Ладижина Артур Гладченко, 40 років. — Тоді в мене не було можливості почути гру на цьому інструменті вживу, а бажання вчитися переповнювало. Тому ходив у Ладижинський будинок культури і з дозволу керівника духового оркестру пробував грати на саксофоні. Він показав мені аплікатуру. Так я вчився. Потім підказали, що у Тростянецькій музичній школі є викладач-саксофоніст. Отож у вихідні я їздив до нього і брав уроки. Наставник подарував мені грубезну книгу "Школа гри на саксофоні" й давав завдання додому. Тоді я жив у квартирі, й одному сусідові, м'яко кажучи, не подобалися мої репетиції. Щойно я починав грати, той гупав у стіну. Та якось мені порадили відкривати платяну шафу й дути безпосередньо туди. Так звук майже повністю поглинався.
Зараз Артур разом із дружиною Наталею проводять свята в Ладижині та Гайсині. Подружжя складає сценарії, розважальну програму та веде музичний супровід урочистостей.
— Завдяки батькові Миколі Васильовичу музикою захоплююся з раннього дитинства, — продовжує чоловік. — Він теж ще підлітком грав на гармошці на весіллях. Уявляю, які вони були колоритні музиканти — мій тато — школяр і його дорослий напарник-барабанщик. Згодом дитяче захоплення батька переросло в професійну діяльність. У будні він працював на основній роботі — музичним керівником в дитячому садку, а у вихідні грав у музичному колективі на весіллях та ювілеях. У дитинстві я спостерігав за його шаленим ритмом, і мені це подобалося. Так, я бачив, що в тата немає перепочинку, але такий спосіб життя мені видавався романтичним. Тому за найменшої нагоди я біг до нього на роботу. Крім того, й удома мене оточували музичні інструменти. Моїй радості не було меж, коли в нас з'явився професійний синтезатор "Ямаха". Це було неймовірно круто. Я спробував на ньому грати, й мене це захопило. За літні канікули я вже напрацював певний репертуар. У тринадцять років почав тренуватися з батьком, а в чотирнадцять у мене з'явилися трудова книжка й перший запис: "Артист оркестру ресторану "Електрон". Аж до закінчення школи по вихідних я працював на сцені ресторану. Потім вступив до Київського державного лінгвістичного університету, здобув спеціальність викладача англійської мови.
На початку 2000-х Артур Гладченко працював у компанії, яка займалася гуртовим та роздрібним продажем мисливської та спортивної зброї.
Для мене це було дуже цікаво, хоч полювання не люблю. Я вів листування й переговори із зарубіжними партнерами, шукав себе. Потім працював на Ладижинській ТЕС, у міжнародній компанії "Філіп Морріс". Словом, займався різною професійною діяльністю. З кожною приходив цінний досвід, але захоплюватися музикою не переставав. Навпаки розвивав свої вокальні здібності, комунікативні навички, що так важливо для ведучого свят. Я зрозумів, що мені приємно спілкуватися з людьми, розділяти з ними радість. Обмін енергетикою, враженнями — це надзвичайно сильні відчуття, справжні емоції. Справді захоплююся людьми, які святкують золоте весілля. Адже пари, які прожили в шлюбі 50 років, — це передусім красиво. А коли бачиш теплі стосунки "золотих" ювілярів, увагу дітей, їх сюрпризи батькам, вихованих онуків і милих правнучат — це справді чудово.
Зараз, готуючись до весілля, молоді люди все продумують до дрібниць. Інколи замовляють ведучих за рік до події. Прикро, але інколи трапляється, що стосунки закінчуються не весіллям, а розривом. Небагато, але декілька разів усе-таки скасовували урочистість. А бувало навпаки, все організували, а про ведучих й музику забули. Якось телефонували ввечері перед весіллям і домовлялися про свято. А коли був підлітком і грав у музичному колективі з батьком, нам зателефонували на домашній телефон безпосередньо в день весілля.
2 
Коментарі