30 січня 41-річного Олександра Назаренка із Терешків узяли під варту — підозрюють у зґвалтуванні 18-річної Валерії. До цього відсидів 17 років за подібні злочини, серед жертв були місцеві жінки. 3 січня вийшов із в'язниці. Через два тижні стався випадок із Валерією, яка звернулася до правоохоронців. Суд обрав для Назаренка тримання під домашнім арештом з 21:00 до 7:00 з електронним браслетом. Решту часу чоловік вільно пересувався селом і Полтавою. Це тривало більше тижня.
Місцеві боялися виходити увечері, не випускали надвір дітей. В інтернет-мережі створили групу, де слідкували за пересуваннями Назаренка. Двічі влаштовували громадські збори. Запрошували ЗМІ, їздили до прокуратури та суду.
— Як можна рецидивіста відпустити гуляти вулицями? Про що думала суддя? — обурюється депутат Терешківської сільради Світлана Волошка, 45 років. — Мешканці сіл ініціювали збори, зібрали понад 120 підписів. Це лише з одного села. Деякі батьки боялися відпускати дітей до школи.
Терешки — за 10 км від Полтави. Село розкинулося неподалік траси Київ — Харків у сосновому лісі. Зустрічаюся з людьми біля місцевої школи в день апеляційного суду, 30 січня.
— Маю чотирьох дітей, із них дві доньки — 12 і 14 років. Хвилююсь за них, — розповідає депутат Терешківської сільради Роман Кожемяк, 42 роки. — У селі з 19 січня "воєнний стан".
— Назаренко — мій однокласник, — продовжує. — У шкільні роки був, як і всі хлопці. Щоправда, рано одружився, у 16. Понад 10 років тому, кажуть, лазив по лісу й ловив дівчат. Багато хто, може, і не зізнавався, бо соромно було. Відсидів за дівчину з Микільського, яка не стала мовчати. Коли однокласника випустили — не мав сумнівів, що повторить злочин.
— Щонайменше п'ять потерпілих було за цей час, — розповідає місцева 38-річна Олена Підгрушна. Товаришує з однією
із жертв Назаренка. — Першу
зґвалтував у 16 років. Її батьки заставили одружитися. Є спільна дитина. Згодом дружина пішла. 2005-го було ще декілька випадків, його посадили. Моя подруга боїться за себе й дітей. Багато років живе в страху.
Місцеві кілька разів бачили Назаренка біля школи. Директор навчального закладу Катерина Пилипенко, 54 роки, заперечує.
— Це неможливо. Діти не знали, як чоловік виглядає. Це зараз його показали по телебаченню, — говорить. — У школі нормальна відвідуваність. Навчаються 406 учнів. Щопонеділка дивимося, скільки відсутніх. 13 дітей сьогодні нема через поважні причини. Це середній показник.
В 11-му класі вісім учнів, із них сім дівчат. Сьогодні на уроки прийшли двоє.
— До школи добираємось самі. Намагаємось не ходити по одній. Щоправда, гуляти не відпускають тепер. Сидимо вечорами вдома, — розповідають 17-річні Єлизавета Піскун і Валерія Голуб.
Дім родини Олександра Назаренка стоїть у кінці вул. Ліспгоспної. Вздовж будинків по один бік — залізниця. Через сосни видно назву станції "Терешки". За вулицею починаються ліс і кладовище. Йде дощ. Два приватних будинки — на кілька власників. У сусідньому з Назаренками живуть Євгеній та 62-річна Наталія Петришини.
До дому веде вузька доріжка. Господарі пораються в курнику. Чоловік відмовляється говорити.
— Живемо в страху за дітей і онуків, — починає Наталія Петришина, знає підозрюваного з дитинства. — Завжди був злобний. Не такий, як його старший брат. Часто сина мого ображав. За це я конфліктувала тоді з Лідою, його мамою, — заводить на ґанок від дощу.
— Побачила сусіда на Різдво. Відчула панічний страх. Подзвонила подругам у сусідні Зінці і сказала: "Прийшов маніяк. Будьте обережні". Наступного дня приходить мій чоловік Женя і каже: "Я в лісі зустрів маніяка. Він мене впізнав і сказав, що ісправився".
Про події 19 січня знають зі ЗМІ та чуток.
— На Водохреще почула, що собаки розриваються. Заглянула через забор — там повно поліцейських. Зрозуміла, він знову щось натворив.
Олександр Назаренко живе з батьками 73-річним Анатолієм Леонідовичем і 67-річною Лідією Григорівною. Ділянка огороджена сірим європарканом. Хвіртка і вхідні двері в будинок пофарбовані в зелений.
На другий стук відчиняє двері Олександр Назаренко. Невисокого зросту. На обличчі дрібні шрами. Через плече виглядає його мати. Батько на кухні, щось перебирає у мисці. Вітаюсь і пояснюю, чого до них прийшла.
— На порозі не стойте — проходьте у будинок. Там поспілкуємось, — запрошує Олександр Назаренко. Поверх спортивних штанів і футболки натягує джинси і светр у чорну-білу смужку. Підставляє стільці. Лідія Григорівна — худа. Волосся зав'язане у низький хвіст. Робить чай.
У будинку охайно. На підвіконнях квіти. Посеред залу на столі стоїть плазмовий телевізор. Справа — незастелений диван. Сюди, напевно, Назаренко приводив останню жертву.
— Вини немає, що визнавати. Моя мати проходила в суді свідком. Дівчина прийшла сама, провела зі мною на ліжку два часа. Мамі не подобалося, коли я додому приводив дівчат. На Водохреще повинен був приїхати мій старший брат із дітьми. Живе в селі Перещепине. До нього в той день я їхав потягом.
У тамбурі познайомився з дівчиною. Вона вийшла, взяла сигарету. Розмовляла по телефону. Запитала у мене, чим можна повернутися на Полтаву. Відповів, що за Перещепино два потяги розминаються — один на Полтаву, а другий, у якому ми були, на Кременчук. Ми вийшли на станції Писарівка. Поспілкувалися з нею годину. Розповіла, де живе, навчається у Полтаві, ким мати працює. Пересіли на іншу електричку до Полтави.
Люди із сумками їхали на ринок. Біля входу були вільні місця. Встали у Терешках, пішли центральною вулицею, як голуб'ята, під ручку.
— Син подзвонив на телефон, щоб я відкрила двері, бо ключів у нього нема, — долучається Лідія Григорівна. — Сказав, що з дєвочкой поп'ють кави. Клянусь, — очі наливаються слізьми, падає на коліна
й хреститься. — Те що пишуть… Те що кажуть… Батько був у спальні, я постійно
бігала по хаті. Включила чайник. Син попросив нарізать сиру, проте я від злості весь з'їла. Мені не нравяться оці дєвкі. Син порізав рулет бісквітний і шоколадку. Захожу — вона лежить на дивані. Бретельки чорні. Мене передьорнуло. Де буду принімати другого сина? Міліція приїхала, налетіли, як чорні ворони, — показує вище коліна.
— Відстежують через інтернет, де я, — Олександр показує електронний браслет. — Інтим у нас був, — поглядає на ліжко.
— Потім дівчина покупалась у ванній. Це мамі теж не сподобалось. Я провів нову знайому, посадив на маршрутку до Полтави.
Підозрюваний дістає провадження з даними жертви. Гортає документи.
— Признався їй, що раніше сидів. За годину спілкування склалося враження, що ми знайомі місяць. Дівчина відкрита. Розповів, що маю доньку, яка живе у Росії. Син — офіційний, а донька — ні. Я був у Росії 2000 та 2001 року в гражданському браку. Народилась Валерія. Навіть чимто вони на обличчя схожі, щоправда, донька на пару годов молодша.
— За попередні ув'язнення частково визнаю вину. У цьому випадку — ні, — хитає головою. — Попереджав дівчину, що не користуюся презервативами. Не знає, чи вагітна. Пройшло 10 днів, тест ще не показує, — каже Назаренко. Бере в руки телефон. — Я вчора до неї подзвонив. Представився адвокатом, бо могла відмовитися говорити. Потім на Вайберу написав, щоб не робила аборт. Можу перед людьми і богом із нею повінчатися.
Йдемо до виходу.
— Відчуваю, що мене сьогодні візьмуть під варту. Щонайменше дадуть років п'ять. Проте обіцяли з десяток, — махає рукою.
За кілька годин після розмови Олександра Назаренка взяли під варту на час розслідування. Засідання було закрите.
Спілкуюся телефоном із 18-річною Валерією, останньою жертвою Олександра Назаренка. Просить не називати прізвище і звідки вона. Говорить російською.
— Усе сталося вранці. У вагоні нікого не було. Чоловік сидів за декілька місць. Виходив часто у тамбур. Я спілкувалася по телефону з товаришем. Назаренко підійшов, забрав мобільний із рук, сумку. Ухопив за горло, витяг у тамбур. Я кричала й пищала. У тамбурі сказав, що я це даремно зробила. Витяг на зупинці, повів за руку. Пригрозив зарізати, якщо пручатимусь. Був надзвичайно сильний психологічний тиск. Потяг у ліс, я падала, хотіла відтягти час. На галявинці у лісі наказав роздягатися. Це було за зупинкою "Писарівка".
Шукала очима будівлі чи людей, а бачила ліс. Іти було важко. Поліція потім знайшла тільки наші сліди. Познущався з мене, спокійно сів поруч, почав говорити. Питав, хто мої батьки, де живу, як навчаюсь, скільки років. Сказав, що немає сенсу писати на нього заяву, бо сидів. За що і скільки — не розповів.
Дорогою у Полтаву у вагонах було повно людей. Проте ніхто не звернув увагу на мої сльози. Назаренко обіцяв відправити до Полтави, проте вивів у Терешках. Тягнув до себе додому. Коли дійшли до будинку, назвав своє та мамине ім'я. Попередив, що маю грати за його правилами, бо заріже. Приніс кави й закриту пляшку лимонаду. Пила останнє. Опісля заніс бісквітний рулет, поклав поруч ніж. Я захникала. Він боявся, що почує мати. Вона розпитувала, хто я і що тут роблю. Вигадав, що я його дівчина, любить мене, будемо жити разом.
Наказав лягати, поліз розстібати штани. Довелось зняти їх. Залишилась у колготках і жакеті. Поклав мене на диван, вкрив і кудись вийшов. За кілька хвилин повернувся. Наказав обернутися боком, почав приставати. Пам'ятала, що ніж поруч із ним. Знову відбулося те, що й у лісі. Послав у душ, я трішки обмилась. Віддав усі речі й повів на зупинку. Люди бачили, що я заплакана, макіяж поплив по обличчю. Наказав увімкнути телефон аж у Полтаві. Там я зателефонувала до мами й розповіла, що сталося. За хвилину приїхали до мене патрульні на авто. Одразу направили на судово-медичну експертизу — брали волосся, нігті
та мазок із піхви. Вже вдома я здала аналізи на всі можливі хвороби. Відповідь за найстрашніші з них отримала одразу — не виявили.
Учора до мене був дивний дзвінок. Голос схожий на його. Представився своїм адвокатом. Цікавився, чи прийду я на апеляційний суд. Питав, чи вагітна. Потім у Вайбер написав: "Якщо ви завагітніли — не робіть аборт". Були погрози, що розмістить мої дані в інтернеті.
Ходжу до психолога. Дивлюсь із підозрою на чоловіків і жінок. Уночі жахаюсь усього. Страшно ходити по вулиці. Мене підтримує хлопець, саму нікуди не відпускає.
Олександр Назаренко одружився півтора року тому
Перебуваючи у виправній колонії в Горішніх Плавнях на Полтавщині, Олександр Назаренко познайомився через інтернет із жінкою Тетяною з Київської області. 6 жовтня 2017 року одружилися.
— У той час кілька місяців ув'язнення мені замінили виправними роботами. Таня із мамою та трьома доньками живе в селі Красилівка неподалік Броварів. Треба було розписатися, щоб я міг поселитися поруч із нею, і там працювати. Наприкінці грудня поїхав до неї. Пробув чотири дні. 31-го вона за святковим столом сказала, щоб я збирав речі. Новий рік зустрічав у потягу на Полтаву, з провідником і кількома пасажирами. Недавно дружина прислала мої речі. Досі не розлучилися.
3 
Коментарі