— Я не міг просто лежати на дивані і спостерігати, що коїться в державі. Коли в листопаді 2013 року побили студентів, моєму обуренню не було меж. Адже я також батько, у мене три сини і дві дочечки. Я мусив підтримати людей, — згадує події Революції Гідності гайсинчанин Віктор Недоля, 56 років.
Спочатку Віктор Борисович їздив на Майдан як волонтер. Возив продукти й кошти.
— Хочеться подякувати всім гайсинчанам, які підтримували Революцію Гідності. Зокрема перевізникам Попизенкам, які безкоштовно возили людей у Київ. Щодо мене, то на той час я був підприємцем, успішно займався бізнесом. Моїй сім'ї всього вистачало. Але, коли побачив, як події розвивалися далі, що коїли "беркутівці" й тітушки, то вже не міг сидіти вдома. Треба було боронити країну. Так потрапив у 27-му сотню, зустрівся з гайсинчанами, братами Сергієм та Олександром Котенками. На Майдані зрозумів, яка то величезна сила — український народ! Не можу передати словами ту атмосферу, що панувала в Києві. Такого дійства я ще ніколи в житті не бачив. Коли ступав на той клаптик землі Майдану, то вдихав повітря свободи, що тебе вабить і не відпускає. Я зрозумів: Майдан — це велика українська толока, де люди спільно боролися за зміни. Навіть у метро на ескалаторі люди вигукували: "Слава Україні! Героям слава!" Ніхто не хотів миритися з політикою Януковича й Азарова, які приватизовували Україну.
Знайомі гайсинські правоохоронці застерігали Віктора Борисовича від поїздок у Київ. Дружина теж відмовляла.
— Вдома залишалися троє неповнолітніх дітей. Найменшій донечці було лише два рочки, — продовжує Недоля. — Сім'я дуже сильно переживала. Коли приїздив додому помитися, то жінка обіймала ноги й не відпускала, казала: "Там убивають людей, я тебе не пущу". Важко про це згадувати.
Перші штурми були страшні. Ми були беззбройні. Мій товариш Сергій Васильченко прикривав мене дерев'яним щитиком, коли я кидав "фаєри" в бік не простих правоохоронців, а тих, хто стріляв по майданівцях. Ми бачили, як розсувалися щити і "беркутівці" з гвинтівками цілились у натовп. Стріляли не по ногах, а намагалися влучити в голову.
— День 19 лютого назавжди закарбувався в пам'яті, — Віктор Борисович схиляє голову. На хвилину замовкає, йому важко продовжувати.
— На сцені Майдану нікого не було, крім Євгена Нищука (зараз міністр культури. — Газета) і священиків католицької і Української православної церкви. Вони цілими днями й ночами молилися, просили Господа врятувати Майдан. Уже були барикади, усе горіло й палало. Ходили чутки, що має бути серйозна зачистка. Тільки ми не знали, що вона проводитиметься такими нелюдськими кривавими методами. Усі усвідомлювали: назад дороги немає. Коли згорів Будинок профспілок, а з ним тисячі бронежилетів і протигазів, ми один одному говорили: "Воля або смерть".
Перед штурмом нас залишалося в рази менше, фактично три-чотири тисячі. Але я дуже вдячний хлопцям із Західної України, киянам, які прибували на Майдан. Увечері всі займалися підготовкою, як у великій бджолиній сім'ї, готували коктейлі Молотова, довбали бруківку. Вночі вдалося передрімати дві години, сидячи на одній табуретці з Сергієм Васильченком. Нас розбудив сильний вибух, то почалася бійня.
20 лютого я носив поранених, укріплював барикади. Коли біг біля готелю "Україна", в кількох сантиметрах від голови пролетіла куля. Ноги підкосилися, тіло з'їжилось. Не контролюючи його, я впав. Не розумів, що робиться, всюди крики, постріли. По мені топталися. Сто відсотків снайпери думали, що я вже вбитий, інакше пристрелили б. Янгол-охоронець мене вберіг. Не пам'ятаю, як підвівся, побіг у намет. Там випив гарячого чаю. Коли минув мандраж, знову повернувся на місце штурму. І досі сниться, як я ніс на щиті чоловіка, в якого було відірване все нижче живота. Фонтани крові, які я закривав ганчіркою, а вона бризкала, й руки були такі липкі-липкі.
Тоді вся Україна сколихнулась, але мертвих не повернеш. Не розумію, чому досі нікого не покарано? Стріляли не тільки з Банкової, а й із готелю "Україна" і в правоохоронців, і у простих людей. А хто стріляв, досі невідомо, списують на тих, кого немає в Україні. Є свідчення, що в тілі одного вбитого знайшли три різні кулі. Як це пояснити?
Коли приїхав додому, дружина жахнулась, я був весь був чорний та темний. Батько потиснув руку і сказав, що пишається мною. Ми прибрали злочинну владу, але якою ціною?
На п'яту річницю розстрілів на Майдані поїдемо в Київ. Хочеться пом'янути загиблих побратимів. По дорозі плануємо заїхати до старенької матері нашого сотника Миколи Маркова, на жаль, уже покійного, і вручити їй державну нагороду — відзнаку від президента України. Ми дуже поважали нашого сотника, він завжди був у перших рядах.
1 
Коментарі