Михайло Превар 26 років живе без ніг
У будинку №10 на вул. Полтавській у селі Келебердівка живе 75-річний Михайло Превар. Хвіртка відчинена — на мене чекають. Кидаються в очі засніжені кущі троянд. З кучугури стирчать дві милиці. Михайло Васильович не має обох ніг вище колін. Потрапив під потяг 26 років тому.
Під навісом літньої кухні стоїть інвалідний візок із ручними важелями. Рудий пес заходиться дзвінким гавкотом. Блоки другого поверху будинку клали нещодавно. Двері швидко відчиняють.
— Приїхали. Вітаю! Я — Михайло Васильович. Не треба роззуватися, — говорить господар. Пересувається на культях. Зріст — трохи більше метра. На ньому чорна у сіру смужку сорочка. Штани закінчуються валянками з калошами.
— Дружина хворіє, доглядаю за нею. Зараз заснула, — легко заскакує на кухонний стілець.
Його дружині Галині Василівні в березні має виповнитися 70 років. 23 січня відзначили 51-ту річницю весілля.
— У чому секрет? — цікавлюся.
— Уважать друг друга — та й всьо. Єсть такий анекдот. Іде золота свадьба. Сидить за столом дідок кріпкенький, бабуся рядом. Приймають поздоровлення. По такому поводу позвали кореспондента мєсной газети, запитує про секрет подружнього життя. Дід відповідає: "Все робить свіжий воздух. Ми домовились — якщо комусь щось не так, хай вийде. Так, сину, я на свіжому воздусі й пробув". І я так. Піду до коровки чи на город. Робота в задоволення, — сміється. — У мене хороша дружина. Коли я травмірувався, не відходила.
— На початку 1990-х захотів ліпити
саман. У сусідній Витівці є гора з хорошою глиною. Робили її аналіз в строітєльном інстітуті. Збирав довідки, мотався в місто. 10 серпня 1992 року теж треба було їхать. Прийшов заранше на поїзд. Сів на платформі, звісив ноги. В той
день був дуже втомлений. Схилився та й заснув. Поїзд підніжкою вагону зрізав ноги по кісточки. Машиніст мене не бачив, не зупинився. Набігли люди, відтягли, приджгутували ступні. Кажуть, повезло, що мене оглушило, міг би померти від больового шоку. Через п'ять хвилин прийшов дизель. Мене загрузили у вагон, об'явили, що остановок не буде. Машиніст по своєму радіо передав про трагедію. На вокзалі на пероні чекала "швидка". Одразу повезли в першу міську лікарню Полтави. Операція тривала чотири години.
Отямився ранком наступного дня.
— Дружина була поруч у реанімації, — Михайло Васильович витирає сльози. Переводить дихання. — Ранком я отямився. Врач почав хлопати мене по щоках. Розказав, що зі мною було.
Михайло Васильович пережив дев'ять операцій. Рани погано гоїлися, гноїлися.
— Виписали мене 31 грудня. На протезний завод поїхав 15 січня. Лікар сказав, що ходити не буду. А я йому: "Ваше діло робити. Моє діло ходити". 16 квітня виписався, почав вчитися ходити, падав більше 300 раз, троє штанів порвав. Протези незручні, вдома відстібаю і ходжу на культях. Свої чоботи називаю "топіки". І сніг чищу, і по господарству пораюся. Дрова зранку пиляв бензопилкою, порубаю сокирою. Протези вдягаю, коли йду в люди. Вони зношуються. Останні зробили на кілька сантиметрів коротші. Дружині довелося звикать, що я нижчий став. Років два ходив із двома паличками. Якось гостював у матері. В неї почали боліть ноги. Я віддав їй один ціпок, — зітхає.
— Знаю таку поговорку: якщо дорога рівна — це неінтірєсно. Жизнь
буде сіренька, як асфальт на дорозі. Я не можу, щоб було скучно. Із соломи почав робить брилі. Зразу мене мужики на возику вивозили, плів і продавав. Як навчився ходити, торгував на Половках усяким крамом, який дружина закуповувала в Одесі. Але цифри — не моє, забував ціни. 1999 року вирішив зайнятись тим, що умію. На базарі почав заточувати інструменти — ножовки, сокири, ножі, ланцюги. Привозили з усього міста і районів. Досі заказують, хоча вже більше року не роблю.
2006-го став депутатом Пальчиківської сільради.
— Як обрали — поїхав у район вирішити питання за міст. Бо село розташоване в яру. Стікається вода, повно грязюки. На кладбище покойника нести брудно, — розповідає. — Спочатку міст не хотіли робить. Говорив з людьми, писав листи. І таки добився.
Михайло Превар родом із Вінниці. До Келебердівки жив у Полтаві та селі Витівка Полтавського району.
— У Витівці була стара мазанка, стіна впала. Жив у приміщенні колишнього магазину. Потім на нього найшовся покупець. Зять купив мені будинок у Келебердівці. Допоміг добудувати цю кухню, ремонт зробив. Молодець! Усе своїми руками. Так і живем 10 років, — додає Михайло Васильович.
На кухонному столі — побутова техніка. Є мультиварка, нова плита. Модний гарнітур сірого кольору, на шпалерах — рожеві троянди. Цокає маятником настінний годинник. Віддзвонює кожну чверть години.
— Колись мав дев'ять таких годинників, збирав у молодості. В сараї ще два лежить. Я б показав, але двері снігом привалені. Весною змайструю нові корпуси, хочу зробить різьблені.
У дворі — майстерня. Це невелике приміщення в господарчій будівлі.
— Мопед зробив 1983-го, маленькі колеса, платформа і руль. Без сидіння, стоячий. Їхав по трасі. Автобус сигналить — ставай. Вибіг водій, дивиться на мій транспорт: ого! Йому показалося, що я привид. Швидкість була десь кілометрів під 40, — сміється.
До початку 1990-х Превар працював на заводі "Продмаш". Конструював різні прилади.
— Маю один патент — спеціальний столик для пікніка. На вид металева тумба з отвором під ключ. Прийшли люди на пікнік, заплатили гроші — отримали ключ. Вставили у прибор — розкладаються всі частини. Всередині є місце для мангала. У кришці — бак для води. Доки вогонь горить, вода гріється. Потім нею можна, наприклад, посуд помить. Збоку — столик, сміттєвий бак. І ключ не загубиш, бо не виймеш, доки розложено. Вода з бака сама гасить вогонь, коли закриваєш кришку, — пояснює Михайло Васильович.
Винахідник вважає, що столик підійде для відпочинку, наприклад, в полтавському дендропарку. Зараз є лише проект. Щоб зробити експериментальну модель, потрібні станки й інструменти, яких у нього поки що немає.
— Один знайомий обіцяв дати приміщення під майстерню. Але треба фінанси на матеріали й інструменти. Тоді могли б наладить випуск, — каже. — Ще хочу робить інвалідні мотоколяски. Колись я мав дві, незручні, шумні, з вібрацією. Після поїздок погано себе почував. Я можу модернізувати.
Михайло Превар долучився до проекту "Кошик". Продав журнали про садівництво. Їх читають студенти в аграрній академії. Натомість купив інструменти. Продає підбірку "Наука и жизнь". Хоче купити матеріали для модернізації інвалідних візків.
— Вважаю себе щасливою людиною. Нещасні жаліються, я — ні. Не кажу, що в мене немає ніг. Бо маю, що мені потрібно. Людям з інвалідністю треба найти своє дєло і працювати. Теоретичне чи практичне — не важливо. Аби зайняти голову і не думати про погане, — радить наостанок.
Із Галиною Василівною познайомилися у Вінниці, працювали в одній ремонтній бригаді. Разом 51 рік. Мають доньку 38-річну Наталію та сина Олександра, 50 років. Є четверо внуків.
Не п'є кави та алкоголю
Михайло Превар каву замінює цикорієм, не п'є алкоголь, майже не їсть солодкого. Робить зарядку, віджимається 20 разів. У перегонах на інвалідних візках здобув 11 медалей.
— Секрет довголіття — й у вмінні прощати. Якщо носити образу в серці, вона гризтиме все життя, — каже Михайло Превар. — Люблю притчу про оптиміста й песиміста. Останній ішов дорогою, спіткнувся, впав: "Шо за влада? Не можуть дорогу зробить". У нього завжди хтось винуватий. А оптиміст каже: "Добре, що не головою". Я теж такий, ніколи не опускаю руки.
2 
Коментарі