Привіт, кумо. Бачила, мабуть, що минулого тижня до Лондона заплив кит? Ми ходили дивитися, як його рятували. Десятки тисяч людей зібралися на мостах, плескали рятувальникам і вигукували підбадьорливі слова китеняті. Воно важко дихало під струменем води, якою його обливали на баржі. Проте так і не вижив наш кит: занадто хворий був уже тоді, коли блукав Темзою.
Дослідники визначили, що це було маленьке китеня, дівчинка. Вона відбилася від мами в морі. А мама, мабуть, досі плаває десь біля гирла Темзи.
Шкода китеняти, хоч плач. Тому ми з чоловіком вирішили, що воно потрапило просто в китячий рай. А як же інакше: воно ж дитина, ще не встигло набратися китячих гріхів. А китячий рай, вирішили ми, — це особливе місце. Воно не вгорі, як людський рай, а внизу — там, де прохолодна вода і багато смачних кальмарів та креветок криль. Там збираються всі китові душі — і загиблі від людських гарпунів, і з"їдені китами-убивцями, і померлі від хвороб — і влаштовують китові вечірки з іграми в воді і перегуками та співами по-китячому. Туди попливла й наша Вейлі, сміючись над нами — людьми. Над тим, як ми заполонили всі газети й телеекрани її зворушливим тупим носом, плямистим від знесилення плавником та раптовими елегіями про співчуття і турботу.
Це було маленьке китеня, дівчинка
Лондонське китеня на два дні стало знаменитістю. На берегах Темзи стояли телекамери з усього світу, і глядачі всіх рас та народів уболівали за його долю. Але на світі стільки безіменних, невідомих живих істот. Вони також хочуть нашої уваги. Можливо, це шанс визирнути за вікно своєї хати й побачити якесь живе створіння, яке загубилося від мами і якому потрібна наша допомога в цей лютий мороз?
1 
1
Коментарі