— Азарова на нари! — кричать у середу вранці близько 500 чорнобильців біля будівлі уряду в Києві. Зо два десятки вибігають на дорогу, бо всім не вистачає місця на тротуарі. Протестують проти урізаних пенсій. Напирають на металеву огорожу заввишки 1 м. За нею в три ряди стоять міліціонери. Із припаркованих поряд двох автобусів вибігають 70 "беркутівців". Беруть мітингувальників у кільце, навалюються на них.
— Що ж ви творите? — кричить жінка у сірому пальті й вовняній хустці. Ліктем штовхає "беркутівця".
На асфальт падає 52-річний Вадим Семикопенко з Білої Церкви на Київщині. Він блідне, на чолі виступає піт. Чоловіки за руки відтягують його вбік. За кілька хвилин під'їжджає "швидка", припарковується перед в'їздом на подвір'я Кабміну. Вадима Юрійовича заносять до машини. Він виходить звідти за півгодини:
— Инфаркта нет, но был очень тяжелый сердечный приступ. Меня спасло то, що у людей сразу нашелся нитроглицерин (пігулки, які знімають гострий спазм судин. — "ГПУ").
— Врачи мне сделали кардиограмму и какой-то укол, — каже Вадим Семикопенко. — От госпитализации отказался. Но клятвенно пообещал врачам, что приеду в Белую Церковь и пойду к своим медикам.
Крізь натовп пробирається 57-річний Віктор Коваленко з міста Бершадь Вінницької області. У нього до темно-синьої шапки причеплений аркуш: "Вимушений буду об'явити голодовку". Ставить на асфальт розкладний стілець, сідає.
— "Омон" надавив на людей так, що пищали і вижжали. Мене на дорозі кинули, я впав. — Дістає з кишені посвідчення чорнобильця, показує міліціонерові. — На, подивися, хто перед тобою. Морський офіцер, капітан второго рангу запаса. Я тебе захищав і всіх остальних. А ви давите. Я хотів пройти до Кабінету Міністрів. На це маю право. А туда не допускають.
Правоохоронець відвертається. За Коваленком спостерігає киянка 54-річна Надія Лапцун.
— Я вдова чорнобильця та інвалід першої групи. У мене пенсія була 888 гривень, а зараз зняли 18 гривень, — розказує. — Я буду голодувати, хай і помру. Тоді ті 870 гривень нехай буде Азарову. Йому не треба буде виплачувати й давати мені квартиру. Бо в нас в однокімнатній живуть п'ятеро людей.
На дорозі зупиняється автозак. Перед ним у два ряди вишиковуються міліціонери.
На парапет залазить позафракційний нардеп Олег Ляшко, 38 років. Бере мікрофон.
— У Азарова 20 тисяч пенсія і 40 зарплата, — вигукує. — Живе за повний державний рахунок. Тому до вас і не виходить.
— Мені хоч раз хай 8 тисяч дадуть, — усміхається жінка в чорному пальті та сірій шапці.
— Щоб люди отут не стояли, треба звернуться до наших трьох президентів, — говорить 64-річна Любов. — Ми їх купали, кохали, годували, виділяли на все гроші. Тепер зробили гарні пухові подушки, всадили їхні сідниці, а ні один сюди не йде. Вони бачать, що Україна в біді, а не виходять до людей, не підказують цим можновладцям, який знайти вихід із положення. Я 25 років прожила в Чорнобильській зоні. Уже випила всю водичку з колодязя, ґрунт перелопатила, повітря все видихала. Який в мене стан здоров'я — казати не буду. Скільки мені суждєно — стільки я буду жить. Але мені обідно не лише за цих людей, які тут стоять, а й за тих, кому зараз по 40, 30 та 20 років. Що їм залишиться?
У Кабміні прем'єр Микола Азаров проводить засідання уряду. Переконує, що за його керівництва жодну соціальну виплату не скоротили чи заморозили. О 13.00 міністри сідають у машини і роз'їжджаються. З під'їзду виходить Уповноважена з прав людини Ніна Карпачова, 54 роки.
— Карпачова, підтримай нас! Карпачову до людей! — кричать мітингувальники.
— Усі ваші питання я тримаю на контролі, залишаюся разом з вами, — запевняє вона.
Чорнобильці розходяться. Обіцяють на 1 грудня загальноукраїнський страйк із афганцями та іншими пільговиками.
1 
1
Коментарі