"Мы, конечно, за тебя проголосуем, Володя, но "Регионы" тут никто не подвинет"

6 вересня, 8.00. Штаб Об'єднаної опозиції в Пролетарському районі Донецька ховається під вивіскою "Ательє". Нема за що причепити іншу, пояснює кандидат у депутати по округу №41 Володимир Деркач, 60 років.

— Пока не могу даже напечатать эти… листовки. Надо 26,5 тысяч гривен. А моя пенсия ликвидатора — около 7, — каже Володимир Григорович. На ньому потерті джинси, синя сорочка.

Деркач став відомий у Донецьку торік у грудні. Був одним з організаторів голодування чорнобильців. Єдиний з лідерів акції не погодився взяти гроші, які губернатор запропонував за припинення протесту. Деркача в області вважають найміцнішим з опозиційних кандидатів-новачків.

На його старих "жигулях" об'їжджаємо 41-й округ. Дорогою бачимо банери тільки з портретом "регіонала" Олександра Бобкова.

— Это улица Буденновских партизан. После войны тут много бывших узников концлагерей осело и других "предателей родины". У них был выбор: или в Сибирь, или на шахту. А это у нас поселок Чулковка. Тут три братские могилы с жертвами "гивчиков". В 1990-е на каждом шагу кого-то отстреливали.

Будьоннівку та Пролетарку в місті вважають кримінальними районами. Цю територію контролювало угруповання Гіві Немсадзе. Він був у міжнародному розшуку за підозрою в організації 57  вбивств. Після перемоги Віктора Януковича на виборах президента Немсадзе здався. Його виправдали.

Розпитую Деркача про його головного суперника. За чутками, Олександр Бобков розвивав бізнес разом з Немсадзе.

— В молодости, может, были знакомы заочно, через жён. Бобков тогда крутил баранку на ЗИЛе. Потом в университет поступил. Парень он смышленый. Все, кто вырос в этом районе, — смышленые, — відповідає Деркач.

Їдемо за межу міста — в селище Моспіно.

— Обійшла 33 двори — ніхто не хоче виходити, — розводить руками квартальна Валентина Ангеліна років 60. — І на вибори, кажуть, не підемо. Лаються.

Деркач розповідає їй свою програму. Насамперед скасувати будівництво сміттєспалювального заводу в Пролетарському районі.

— Це буде другий Чорнобиль, ядерна бомба. Друге — контроль за якістю та цінами на ліки. Третє — виконання рішень судів для всіх. Потім — щоб якісно надавали комунальні послуги, щоб ми не платили за повітря.

Рушаємо в мікрорайон "великих будинків". Там кілька 5-поверхівок та одна 10-поверхівка. Біля трьох голубників і гаража люди п'ють пиво на лавках. На дитмайданчику блищать свіжою фарбою гойдалки. Їх недавно встановили від Партії регіонів.

У Деркача з агітматеріалів — тільки газета Об'єднаної опозиції. Роздає її людям на лаві. Розповідає, що хоче в Раду, щоб захищати простих громадян.

— Что вы тут х…ей занимаетесь! Кто тут в Раду собрался? Ты?! А бабки у тебя есть?! Кто тебя туда пустит! — кричить нетвереза жінка років 55.

— Я уже тут одну выбрал. Помните, Богатыреву выбирали? — згадує вибори до парламенту 2002-го літній чоловік. — И что, помогла? Богатырева теперь министр здравоохранения, а соседка — вон она стоит — в Москву за кортизоном мотается. Отдает три пенсии. Раньше за "Регионы" горло драла, теперь проклинает.

— Мы, конечно, за тебя проголосуем, Володя. Мы тебя уважаем, — звертається до Деркача знайома Валентина — дружина чорнобильця. — Но только "Регионы" тут никто не подвинет. Хоть ты меня режь.

Деркач із товаришем Миколою Ковалевським бере з багажника пачку газет і йде в під'їзд 10-поверхівки. Піднімається ліфтом на останній поверх. Спускається сходами й дзвонить у двері кожної квартири.

— Здравствуйте, фамилия моя Деркач. Зовут Владимир. Я кандидат по вашему округу. Выдвинула меня Объединенная оппозиция, но я не член никакой партии. Воспитал троих девок, у меня двое внуков. Я такой же, как вы. Много лет отработал на шахте, чернобылец. Нет денег напечатать программу, поэтому пришел сам, — каже, якщо відчиняють.

Люди вислуховують. Дивуються, що кандидат прийшов знайомитися.

— Я не агітую за себе, я пропоную проголосувати проти того, що у нас з вами є зараз. Ця влада — нечесна, — говорить Деркач.

Якщо ніхто не відчиняє, Деркач залишає газети. Також намагається засунути їх у поштові скриньки, щоб в очі впадала бабуся з котом, на якого "переписала хату".

Обходить ще п'ять будинків.

Майже біля кожного під'їзду йому ставлять одне й те саме запитання: "А чем вы нам можете помочь?"

— Обещать ничего не могу, — відповідає Деркач. — Но постараюсь, чтобы ваши дети жили лучше.

7 вересня, 13.00. Під дощем на вул. Червоножовтневій іду до Будинку культури ім. Кірова. Там призначив зустріч кандидат від Компартії 58-річний Павло Скакун. Напередодні спілкувався з виборцями біля відреставрованого монумента Будьонному.

Павло Скакун — міцний чоловік у випрасуваній білій сорочці з короткими рукавами. У вестибюлі його чекають півтора десятка людей. Один чоловік років 40, четверо людей років 60, решта — за 80.

— Бабусі, я вам счас приміщення знайду. А то діти на заняття побіжать, вас затопчуть, — директор клубу запрошує до вільної кімнати.

— Дорогие товарищи буденновцы! — починає зустріч агітатор у червоній куртці. Розповідає біографію кандидата.

Підводиться Павло Скакун. У його листівці написано "Я реалізовуватиму з жителями програму здорового способу життя". Натискає на фізкультурні теми. Розповідає, що стрибає з парашутом, купається взимку в ополонці — дає приклад 8-річному синові.

— Товариші, Павло Петрович не п'є і не курить, — перебиває агітатор.

Скакун лає Євросоюз, хвалить економіку комуністичного Китаю. Обіцяє братерство з Росією та Казахстаном і повернення дешевого газу.

— Україна здатна прогодувати 500 мільйонів чоловік, а не може прогодувати 46, — додає.

Критикує освіту, комуналку, медицину. Згадує, як позаторік підібрав на східцях донецької лікарні №17 жебрака, якого там покинула бригада "швидкої".

— Нам надо проводить работу с молодежью. Они же не знают нормальной жизни! — каже одна з пенсіонерок — Сіма Петрівна.

10 вересня, 16.00. Телефоную в Пролетарський штаб Партії регіонів. Запитую, як потрапити на зустріч із кандидатом-"регіоналом" Олександром Бобковим, 52 роки. Вона має відбутися в Палаці культури шахти "Заперевальна".

— Олександр Михайлович проводить зустрічі тільки в трудових колективах. Ви член колективу? Ні? Тоді не знаю, чим допомогти, — відповідає у слухавку чоловік, який називається Миколою Аполлоновичем.

Усе одно йду в Будинок культури.

— За "Регионы"! — говорить чоловік біля входу. Простягає кожному буклет про досягнення Партії регіонів та газету "Регіон Донбасу" зі статтею про Бобкова.

Від людей дізнаюся, що за тиждень до того на зустріч із виборцями він приїхав із заступником секретаря Ради нацбезпеки та оборони Нестором Шуфричем. А сьогодні кандидата підтримуватиме перший заступник глави Адміністрації президента Ірина Акімова.

У залі близько 500 людей. З розмов зрозуміло, що не всі знають, хто повинен з'явитися на сцені. Виходжу у фойє.

— Девушка! Вас пригласило на эту встречу ваше руководство! Как вы можете уходить? — каже літня працівниця Будинку культури. Тримається за ручку дверей.

— Я вернусь.

— Все вы так говорите!

Дзвонить по мобілці.

— Шесть человек сбежали с пролетарского района, — доповідає комусь.

На вході Олександр Бобков очікує на Ірину Акімову. Вона з'являється у строгому сірому костюмі. Зійшовши на сцену, ставить під стіл чорну сумку "Шанель". Бобков сідає поруч. Над сценою напис: "Скажи Донбассу ДА!".

Акімова півгодини говорить із трибуни про зниження зовнішнього боргу країни та зростання зарплат. Запевняє, що ціни падають.

Люди пишуть записки і передають у перший ряд чиновниці років 55. Та всі читає. Одні відкладає, інші несе на сцену.

За Акімовою до трибуни підходить Бобков.

— Мы доказали, что выполняем ваши наказы, — каже і наводить приклад надання російській мові статусу регіональної.

— Раньше и на центральной улице не было освещения. Постепенно все решается, — відповідає на одну із записок.

Інші кілька десятків лишаються без уваги.

До кінця зустрічі зал спорожнів на третину.

12 вересня, 16.40. Кандидат від УДАРу 26-річний Артем Заярний розповідає, що в партію Кличка записався в травні цього року. За два місяці його рекомендували кандидатом у народні депутати.

Заярний веде свій легковик "хюндай".

— Забезпечили тільки цими календариками, — показує портрети Віталія Кличка.

Їдемо в центр Будьоннівського району. Уздовж дороги кожне дерево обклеєне плакатами Бобкова: "Это мой район, я не имею права вас подвести". У Парку енергетиків на стовпі намотано скотчем оголошення: "Тут відбудеться зустріч з кандидатом в народні депутати від УДАРу". Парк недавно відремонтували. Люди гуляють з візочками. На Заярного очікує лише одна мати з немовлям. Кандидат дещо нітиться.

— Для вас сегодня актуальны проблемы воспитания, — починає зустріч. Говорить, що через реформу охорони здоров'я в районі одна медсестра працює на п'ять шкіл.

Навколо Артема збираються ще восьмеро людей. Навперебій лають владу. Місцева говорить, що сусідня вул. Жебєлева не має ліхтарів та асфальту.

— Ми подготовим обращение, — обіцяє кандидат.

— Та писали вже. Сколько можно, — махає рукою вона.

До гурту прямує жінка років 65.

— Горжусь тем, что сделано за последние два года. А скоро Александр Михайлович станет народным депутатом, и будет еще лучше, — додає.

Упізнаю в жінці ту, яка інструктувала агітаторів Партії регіонів після зустрічі з Бобковим.

— Это Ольга Жукова с "Регионов", — шепоче мені сусідка. — Еще по советским временам помню ее. Такие всегда при власти.

×