— Мне даже и присниться не могло, что побываю в киевской мэрии. Тем более что буду там ночевать, — 59-річний Микола Міхін три дні тому приїхав до Києва з Херсона. Дві ночі провів у столичній міськдержадміністрації. 3 грудня опівночі прийшов до Михайлівського собору.
На вході до церкви знімає кашкета і тричі хреститься. Усередині темно. Світло горить лише в коридорі. На лаві сидить священик.
— Знайомий сказав, що тут можна відіспатися, — Микола Володимирович сідає біля отця. — У мерії всю ніч, як у мурашнику. А в храмі світло виключили, й усі відпочивають.
Заходить до молитовні. Понад 40 людей сплять на карематах попід стінами, багато хто вкритий двома ковдрами.
— На таких серйозних акціях ніколи не був, — Міхін займає вільне місце між двома повними чоловіками. Скидає черевики, куртку скручує в рулон і кладе під голову. — На помаранчеву революцію їхати не хотілося, а тут закортіло все побачити зсередини. Син живе в Києві. Та я не йду до нього. Із квартири революційної атмосфери не відчуєш. Дружину хотів узяти. Сказала: "Шум і гам мене дратують". Тепер кожну годину дзвонить. Досі не вірить, що тут усіх безкоштовно годують і пускають переночувати.
У столичній галереї "Мейнстрім" на вул. Турівській, 31, четверо чоловіків на підлозі скотчем з'єднують листи пінополістиролу. Власниця галереї Олена Мотузенко купила їх за 2 тис. грн, щоб утеплити підлогу. За вхідними дверима на стіні прикріплені від руки написані правила ночівлі — телефон треба перемикати на віброрежим, пластиковий стаканчик підписувати і використовувати повторно. На стіл біля входу накладені теплі речі — куртки, пальта, дублянки, джинси і светри. На полицях розкладені шкарпетки, шапки й рукавички. Поряд лежать нові зубні щітки, рулони туалетного паперу та вологі серветки.
— Розмістив в інтернеті оголошення: хто візьме на ніч мітингувальників. За кілька хвилин відгукнувся чоловік, який до свого офісу запропонував пустити 10 людей. За ним — власники галереї, — громадський активіст 30-річний Віктор Загреба із міста Яремча на Івано-Франківщині вішає на стіну плакат "Єврохостел". — Тут поміщаються 50 людей. Учора було холодно, бо підлога кам'яна. Сьогодні одну кімнату утеплили, у другій постелили червоні доріжки. Їх використовували, коли відкривали виставки.
Віктор приїхав до столиці наступного дня після розгону Майдану.
— Мав тут справи. Здав зворотні квитки і залишився. Зі мною на Майдані стоять дружина Наталія й сини Яромир і Лука. Одному 5, другому — 3 роки. Діти знають, що на Майдан приходять боротися із поганим президентом Януковичем. У Яремчі квартира пустує, акумулятор у машині на морозі сідає. Але назад повертатися не збираємося.
У кутку з-під квітчастої ковдри визирає 41-річний Олександр Кудла з Івано-Франківська. Має ямки на щоках, кошлаті брови і кучеряве волосся.
— Не холодно, але твердувато. Удома бачив кольорові сни, а тут нічого не сниться, — взуває чорні кросівки, накидає пальто. Пропонує поговорити біля виходу, щоб не заважати іншим. — Приїхав до Києва оформлювати англійську візу, а тут такі події. Залишився. Тепер я на Майдані з сьомої ранку до восьмої вечора. Якби то було років 20 назад, то й до ранку сидів би. А так ноги трошки болять. У Франківську в мене нікого немає. Розлучився давно, батьки померли, брат живе в Англії. Я там шість років працював. Останні три — замітав Лондон. Це сама хороша робота. 3 години зранку попідмітав, а потім ходиш і лише окурки збираєш. Працював у дуже дорогих районах. Там свої будинки мають Ахметов і Кучма. Отримував 1300–1500 фунтів зарплати (17–19 тис. грн. — "ГПУ"). Віза закінчилася, то мусив повернутися в Україну. Буду на Майдані до кінця. Нам немає куди відступати. Варто дати слабинку, і більше ніхто ніколи не вийде.
— Спальні місця у вас є? — перед сходами на балкон колонної зали КМДА чоловік із синьо-жовтими смужками на лівій щоці питає чергового 35-річного Олександра Стебляка.
— Нагорі все зайнято. Внизу шукайте.
Мітингувальники 1 грудня захопили міську адміністрацію та Будинок профспілок.
У колонній залі КМДА вільних місць немає. Під вікнами люди лежать у три ряди, дехто — "валетом". На стільцях сидячи дрімають із півсотні осіб. Не вкриваються. Тут жарко, повітря важке. Смердить потом, пахне ковбасою і чаєм з ароматизаторами.
— Приїхав із Тернополя, — розказує Стебляк. Він невисокий, рудобровий. — Зразу ж записався у патруль. Працюємо по 8 годин, а тоді йдемо спати. За цей час так стомлююся, що одразу засинаю. За три дні звик до шуму. Вдома прокидався від найменшого шороху. Розводжу породистих поросят. Перед від'їздом зробив спеціальні кормушки, в які потроху сиплеться корм і наливається вода. Тиждень спокійно пробудуть. А в неділю доведеться поїхати, корму насипати. І повернуся.
59-річна Орися Степанівна з Івано-Франківська сидить на розстеленій ковдрі й масажує ногу своєму чоловікові Петру Володимировичу, 62 роки. В обох темне волосся, без сивини.
— Не думали, що на старості прийдеться на полу спать, — зітхає жінка. — Але тепер і цьому раді. На Майдані цілий день не вистоїш, а тут полежати можна. Твердо, вранці спина й ноги болять. Але ми на все готові, аби в Україні люди жили, як у Європі. Мій чоловік 15 років у Венеції. Працює інженером, удома буває двічі на рік. Як дізнався, що тут відбувається, сказав: "Завтра прилітаю. Якщо не підтримаю Майдан, далі не житиму. Совість не позволить".
Коментарі
1