Закон про Вищий антикорупційний суд таки ухвалили й підписали. Суспільна думка однозначно сприйняла це як перемогу. А в перемоги, відомо всім, багато батьків. Навіть тих, що ще за годину до голосування на всіх телеекранах розповідав про "зраду".
Іноді це набуває аж надто цинічних форм.
Один із народних депутатів, який сам за закон не голосував, по всіх усюдах розповідає, як вони "примусили корумповану владу зробити це". Можу зі свого депутатського досвіду нагадати Мустафі Найєму, а йдеться про нього, що система "Рада" — одна з найкращих у світі. Ніколи не було жодного випадку неспрацьовування кнопки для голосування. Депутату довелося писати заяву про зарахування голосу.
Можна не любити владу, можна захоплюватися опозицією. Це абсолютно нормально для демократичної країни. Але варто все ж знати правду, щоб не вестися на дешеві пропагандистські трюки. Тому дозволю собі викласти кілька епізодів з історії підготовки цього закону й пояснити, чому все відбувалося саме так, а не інакше.
Ідея створення окремого Антикорупційного суду виникла ще на межі 2015–2016 років, коли ніхто з активістів про цей орган навіть не задумувався. Усіх тоді цікавило тільки Національне антикорупційне бюро.
Уперше ця тема була піднята під час переговорів Петра Порошенка з керівництвом Міжнародного валютного фонду. Тоді він погодився включити тезу про цей суд у меморандум із МВФ. А невдовзі записав його в президентському законі "Про судоустрій". За рік після ухвалення згаданого закону в громадському середовищі почали згадувати про Антикорупційний суд. І причина була не в тому, що активісти вважали його конче потрібним. Просто в той час уже стали виявлятися провали в роботі НАБУ і визрівав конфлікт зі Спеціалізованою антикорупційною прокуратурою. Тому група громадських діячів, яких я ще тоді охрестив "любими друзями Ситника", хаотично шукали, на що списати невдачі й низьку ефективність НАБУ. Згадали про анонсований Антикорупційний суд і стали повторювати, як мантру, що лише з ним поборемо корупцію.
Але виникає питання й до президентської сторони: чому на той час ідея глави держави почала пробуксовувати, а замість окремого судового органу Петро Порошенко запропонував розглянути варіант тимчасового створення окремої антикорупційної палати у Верховному суді. Насправді, все виявилося набагато прозаїчніше, ніж заявляли опоненти. Уся проблема — в конституційних обмеженнях. Основний закон дозволяє створювати спеціалізовані суди й жорстко забороняє — спеціальні й особливі. Дозволяється лише спеціалізація за певним сектором правових відносин. А вимоги МВФ і вітчизняних активістів лежали повністю в площині створення якраз спеціального суду.
Найкраще було б внести ще одну зміну до Основного закону, але відповідна стаття лише рік перед тим зазнала змін. Тому виникали проблеми з конституційністю нової зміни тим самим скликанням Верховної Ради, та й процедура доволі тривала. Тому на той час і виникла ідея двоетапного запровадження нового судового органу: спершу у формі окремої палати, а після корегування Основного закону — у вигляді саме спеціального суду з особливими повноваженнями, як цього вимагали і в середині країни, і ззовні. Але пропозицію без анінайменшого аналізу й спроби зрозуміти мотиви, забракували. Тоді, в середині 2017 року, ідея створення окремого суду остаточно здомінувала.
Далі історія набула зовсім детективної інтриги.
Хоча в Конституції зазначено, що суб'єктом подання законопроекту про створення нового суду може бути лише президент. Свій проект реєструє Мустафа Найєм і відмовляється його відкликати. Тільки через тривалий час, коли Венеціанська комісія заявила, що депутатський проект неконституційний, його зняли з розгляду. Це, згідно регламенту, відкрило можливість для реєстрації в парламенті президентського законопроекту. Але півроку було втрачено через депутатські амбіції й правовий нігілізм.
Ще однією неправдою в той період стала заява Найєма, що Венеціанська комісія запропонувала президенту просто перепідписати проект народного депутата й подати його від свого імені. Але в кожному другому абзаці висновку твердиться, що законопроект Найєма виписаний про створення саме спеціального (антиконституційного!) суду. Тому президента просять, наскільки це можливо, використати пропозиції депутата, але в рамках конституційного поля. Що й було здійснено в найкоротшому часі.
На цьому проблеми законопроекту не закінчилися: група депутатів і активістів одразу ж почали вимагати від глави держави відкликати свій проект. Бо той, мовляв, абсолютно неприйнятний. Але саме цей "неприйнятний" закон набрав у сесійній залі 315 голосів і підтримати його мали навіть більшість найзатятіших критиків. Показовою була поведінка Юлії Тимошенко. Лідер "Батьківщини" спершу критикувала президента за "небажання створювати новий суд". Потім жорстко розкритикувала остаточну узгоджену редакцію. А за годину разом із більшістю своєї фракції проголосувала "за". Щось із послідовністю не склалося.
Твердження, що до другого читання активістам вдалося цілковито переписати закон, теж не витримує критики. Найперше, вони майже не брали участі в доопрацюванні — окрім фінального засідання комітету під телекамерами. А деякі ще й пробували своїми поправками загальмувати ухвалення узгодженої з МВФ і Венеціанською комісією редакції.
До останнього вечора залишалися інтригою повноваження Ради міжнародних експертів у відборі суддів. Суть тут проста. Наші західні партнери вже не раз пояснювали, що хочуть, аби Україна виконала роль вітрини вільного світу, а в чомусь і полігону для випробування деяких законодавчих новацій. Так от, антикорупційні суди є в багатьох країнах, але подібної участі міжнародних експертів нема ніде. Захід хоче оживити доволі скомпрометовану в світі систему антикорупційного правосуддя шляхом посилення громадського й міжнародного контролю за відбором суддів. Але щоб продемонструвати успішність такої новації, потрібно, щоб вона була не лише ефективна, але й конституційна.
Ну невже хтось думає, що для майбутньої долі Петра Порошенка чи багатьох найвищих посадовців має персональне значення метод відбору цих суддів? Там же зараз обиратимуть лише 35 осіб. Кожного з номінантів, мов на рентгені, просвітять усі зовнішні й внутрішні організації й іноземні посольства. Новому Антикорупційному суду надають такого демонстративного значення, що спроба десь зшахраювати при відборі могла б закінчитися навіть персональними санкціями. А якби їм дійсно було чого остерігатися, то президент ще два роки тому не записав би новий орган у своєму законі "Про судоустрій".
Для всієї української влади катастрофою стало б, якби закон зупинили в Конституційному суді. А одна фракція вже анонсувала таке оскарження. Тоді "відмитися" вже не вдалося б. Саме в цьому полягала вся інтрига. Тому й наші партнери були такі небагатослівні, бо дискусія велася про юридичні формулювання, а не про основні засади, щодо яких згода була від самого початку.
Отак, якщо підійти без емоцій і маніпуляцій, виглядав нелегкий шлях нового закону до тріумфального ухвалення.
Майже як завжди ті, хто найбільше ставили палиці в колеса, намагаються приміряти на себе вінок переможця. Але не покидає відчуття якоїсь нещирості й недомовленості: от запрацює новий суд, а успішних справ від НАБУ та вироків щодо них не побільшає… У чому тоді шукатимемо причину?
Тарас ЧОРНОВІЛ, народний депутат України III, IV, V, VI скликань
7 
35413
Коментарі