— Ну, щось є новеньке? Якісь цікаві кандидати? — питає чоловік у святковому вбранні "білий верх, чорний низ".
— Та де, одні старі мордяки, — відповідає жінка у синій сукні в зелені троянди. Розмовляють біля дільниці №3 у селі Білозір'я Черкаського району.
За 1,5 км звідси розташоване одне з найменших сіл області — Баси. Історично це була вулиця Білозір'я. 1954 року хутору надали статус села. Зараз тут зареєстрований 21 житель.
Ґрунтовка йде через сосновий ліс. Посеред дерев починаються хати — одно і двоповерхові.
О 8:30 у селі не видно ні душі. Тільки гавкають собаки. Біля однієї хати чути дитячий сміх. Заходжу у двір повз пса, який лащиться на спині. Хата прочинена, з веранди гукаю господарів. У халаті виходить 45-річна Леся Штельга. Відмахується від мух — їх тут багато, бо за хатами починається Ірдинське болото. Запрошує присісти на лавці.
— Не піду на ці вибори, бо три тижні тому зробили операцію. Проходила медогляд по роботі, виявили онко. Думала, отримаю відпускні та перефарбую вікна, до ладу приведу двір. А всі гроші пішли на операцію.
— Аби трохи менше забирали на податки, — міркує про очікувані зміни в державі. — Працюю на мінімалку. 500 гривень щомісяця трачу, щоб дістатися на роботу в Смілу. Більше як півтисячі забирають на податки. Дивна ця політика. Кажуть, що піднімають зарплату, а на руки отримуєш на третину менше. Ото тільки за рахунок городу, курчат і свиней виживаємо.
У поселенні централізованого газопостачання немає, готують їжу на газу з балонів. Взимку для прочищення дороги наймають трактор. Під час хурделиць, лишаються без світла по кілька діб.
— Наче й добре тут жити. Тихо, повітря гарне. Але інтернет поганий. Інколи здається, що нікому ми тут не треба.
Дорогою з картатою сумкою з базару в Білозір'ї йде 74-річна Ніна Цибенко. На запитання, чи голосуватиме на виборах, сміється.
— А чи поміняється хоч щось? Хожу, голосую, а нічого в цій країні не видно. Ні дороги не постелили, ні заробітку не прибавили. Порожні балачки, а на ділі з людей злидні не злазять. Треба гроші на операцію дочці. Вона пішла заробити, горіхи на дереві збирати, і впала. Зламала хребет. Врач каже, треба 10 тисяч гривень. А хіба у мене пічатна машинка? — Ніна Іванівна закриває очі пальцями й починає тихо плакати.
— Та й чесно кажучи, не пам'ятаю, де мої документи. Треба вдома подивитись. Як знайду, то може ще й піду. Хоч поняття не маю, за кого голосувати, — прощається.
За кованими ворітьми двоповерхового будинку скаженіє пес. Після дзвінка із-за хвіртки визирає жінка у світлій хустці, джинсовці поверх чоловічої сорочки. Зморшки на обличчі, як і руки припорошені землею.
— К большому сожалению, я не могу проголосовать. Хотя очень хотела бы, — каже 76-річна Валентина Степаненко. Під час розмови переходить на українську. — Не маю громадянства, тільки посвідку на проживання. За політичною ситуацією слідкую, мені це цікаво. А тут на хуторі ніхто на вибори не піде. Якось одна жінка сказала, що голосуватиме, як за це щось дадуть. Ну як так можна? І ці люди хочуть покращення — більше грошей, краще жити. Хочеш добре жити — умій добре робити.
Запрошує у двір. Біля хати ростуть молодий сливовий і яблуневий сади. Збоку — вирізьблені фігури з дерева. Каже, вирізає у холодну пору, коли немає городньої роботи. У хаті показує фігурні вироби на стелі. На стінах — ліпнина.
— Мої батьки з російського Саратова, а я народилася в Худяках під Черкасами, там і заміж вийшла. Потім поїхала в Магадан на заробітки. Бралася за різну роботу, — Валентина Семенівна опирається на сапу. — Як повернулася в Україну і купила цю хату, часто чула від місцевих, що жирую. Бо маю сєвєрну пенсію. Так я ж її заробила.
До сусідньої хати під'їжджає машина. Виходять чоловік, жінка й дівчина-підліток. Ідуть у двір.
— На вибори підемо. Але після того, як тещу з днем народження привітаємо, — тракторист 44-річний Микола Кучеренко тримає букет жовтих жоржин. — Донька цьогоріч уперше піде на вибори. Ми голосуватимемо за різних кандидатів.
Я давно підтримую одного кандидата, слідкую за його діяльністю. Хоч із роками все менше віриш, що твій голос щось важить. Вибрали Зеленського, щоб він поміняв цю систему. Куди не глянь — корупція. Кожного разу тільки обіцянки.
До центра села добираюсь маршруткою Шевченкове — Черкаси. Курсують кожні 20 хв. Зі мною сідають жінки у світлих сукнях. Між собою вітаються словами "зі святом". Виходять перед сільрадою. Там розмістилася виборча дільниця №1.
— А Зеленский, чертяка, такие дела воротит, — говорить брюнет у смугастій сорочці співрозмовнику. Того не видно, бо стоїть за колоною. Збоку бігає дівчинка, на вигляд років 6, брюнета кличе дідусем. — До него никто такого не делал. А как эти начальнички на него смотрели.
У кабінеті сільського голови 57-річного Володимира Міцука — екран камери спостереження, видно вхід до будівлі.
— Раніше сільський голова міг повпливати на людей. Спрогнозувати результати виборів. Але не зараз. Пенсіонери хочуть, щоб повернулися колгоспи і стали великі пенсії, а газ — по 20 копійок. Їх не цікавить розвиток громади. Я багато в яких країнах був, переймав досвід розбудови громад, як це робиться в Європі. Децентралізацію треба завершити. Бо якщо знову заберуть гроші у громад, села вимруть років за 40.
Щоб люди в Басах проголосували, наймали автобус. Та вони відмовилися. Втомилися слухати політиків, втомились вірити. Бачать, що за кого не проголосуєш, легше жити не стає. Тому багато хто ігнорує вибори, — каже голова.
До дільниці №3, що розташована у школі, проводять двоє 11-річних хлопців із рюкзаками. Ідуть із центра села, носили голові виборчої дільниці обід. Їх найняли.
— Ми як газєтки носили, то находили 45 тисяч кроків. Це близько 20 кілометрів. Заходили на такі вулиці, що ніколи там не були, і не знали про них. Зате село вивчили. Є у нас вулиця Бідана, її довжина 12 кілометрів. Як пішли туди, то зрозуміли, що й справді, "біда нам".
Голова комісії підводить до столу зі списками виборців із восьми вулиць Білозір'я і з хутора Баси. На 15:49 з поселення свій голос за кандидатів у депутати віддали троє людей. До кінця дня їх було семеро.
2 
1
Коментарі