"Жінка моя корову не доїла, печі не топила і їсти не варила"

— Ви не зважайте, що в мене тут безпорядки. Самі ж розумієте, я — самотня людина, — каже письменник 83-річний Юрій Мушкетик на порозі своєї дачі в Кончі-Заспі. Наприкінці минулого року він став першим лауреатом премії "Золоті письменники України". Меценати Логуші дають її авторам, сукупний наклад творів яких перевищує 100 тис. примірників.

У коридорі пес Рекс у зубах тягне невеликий килим під стіл, застелений кухонною клейонкою у дрібні квітки. Кладе на килим передні лапи, гарчить на нього і крутить хвостом.

— Це внуків пес, — Юрій Михайлович повільно переставляє ноги в гумових шльопанцях дерев'яною підлогою. Коричнева фарба місцями витерлася. — Гліб весь час батьків про пса просив. Погрався з ним кілька місяців, а тоді дідові привіз. Сказав: "Собаку важко в Києві тримати, бо нема кому за ним дивитися". Рекс у мене розумний. Буває, ляже на килимку біля столу і уважно дивиться, як я щось пишу чи читаю. А ще він любить спостерігати за птахами. Бачите, он там годівниця, — показує крізь вікно. У дерев'яному пристрої лущать насіння дві синиці. — Я птахам зимою купую два відра насіння і проса. Вони з усієї Кончі-Заспи до мене зліталися. Спочатку синиці, а потім горобці. Летять такою хмарою, що і неба не видно. А позавчора відчиняю вікно — і немає жодної. Дивлюся, а під кущем барбарису сокіл горобця доїдає. Після того два дні жодної птахи не було. А сьогодні вже синиці почали навідуватися.

Робочий стіл закладений книжками і списаними аркушами. Біля настільної лампи лежать старі окуляри з коричневими дужками. Юрій Михайлович сідає на зелений диван, застелений картатим пледом.

Над чимось зараз працюєте?

— Щось нічого такого не трапляється, про що можна було б написати. Оце недавно закінчив повість "Час звіра" — про парламентські вибори. Цього разу вони страшні були: суцільний підкуп, убивства кількох кандидатів. По свіжих слідах написав. У мене є люди, які про це всю правду знають. Президента я не сприймав і не сприймаю. України стає все менше і менше: вона стискається, як шагренева шкіра. Президент Франції має дві резиденції, а наш — 13. І в кожній такі розкоші, яких і в царя не було. Депутат зі Швеції має дві пільги, а наші — 27. По всьому світі податок на доходи не менш як 50 відсотків, а то й усі 75. А в нас дядько, який сам робить рами для вікон і продає їх на базарі Юність, платить 40 відсотків податку, а Ахметов — усього 4.

У двері хтось дзвонить. За кілька хвилин Юрій Михайлович повертається з високим сивим чоловіком із густими бровами. Гість тримає в руках три півлітрові банки консервованих грибів — білих, польських і підберезовиків.

— Це Віктор Коренчук, — господар представляє гостя. — Ми з ним познайомилися 2004-го. Я тоді був головою журі конкурсу "Коронація слова", а він прислав свій роман "Лицар тихого полювання". Я мусив перечитати понад тисячу рукописів, майже всі — детективи. Серед цієї маси вдалося виловити один достойний роман. Добився, щоб автору дали першу премію. Ним виявився Віктор Коренчук. Він усе життя грибником був. Збирав по лісах гриби, консервував їх, а потім продавав багатим. Так собі на життя і заробляв. А в 70 років вирішив написати перший роман. Якось спитав його: "Ти скільки грибів знаєш?" Він сказав, що понад 60. Цієї осені прийшов у гості, а в мене за хатою виросли мухомори — високі, до колін. Віктор каже: "Так це ж їстівні мухомори, до речі, смачні". Позрізав їх і одразу ж приготував. Гриби на славу вийшли.

Просить Віктора Кіндратовича поставити банки на кухню. Той із-за пазухи витягає пляшку настоянки.

— Цей бальзам на травах настоював. Від усіх хвороб помагає.

— І це теж на кухню постав. А я зараз вас чимось вгощу, — із серванта Юрій Мушкетик витягає пляшку з червоною рідиною і три чарки. На етикетці написано "Лікер десертний особливий "Станіслав". Виготовлено за сімейним рецептом із чорних ічнянських вишень. Має приємний смак і аромат". — Ви такого не вип'єте ні в Парижі, ні в Нью-Йорку. Це мені товариш з Ічні щороку презентує.

На серванті, заставленому книжками, стоїть великий портрет молодої жінки в білій кофті. Це — Ліна Сергіївна, дружина письменника. Вона померла 2008-го.

— Уже чотири роки пройшло, а я досі до тями прийти не можу. Кожного місяця мені сниться. Гладить мене по голові й каже: "Я про тебе постійно думаю". Ми з нею більш як 50 років прожили. Зі школи її знав, була на три роки молодшою. Я вже в 10-му класі кидав на неї погляд, але підійти соромився. Думав, скаже мені: "Дядьку, чого ви до мене чіпляєтеся?" Після школи поступила в інститут харчової промисловості. Тоді вдавав, що провідую її як землячку, хоч уже мав на неї плани. Два роки зустрічалися. Десь тиждень шукали, на якій вулиці загс. Розпис відмічали в гуртожитку скромно. А вже потім поїхали в село. Празнували в нашій хаті. Досі пам'ятаю, як попід стінами стояла вся рідня — у куфайках, піджаках, кирзових чоботях.

Коли одружувався, знав, що Ліна в селі жила в діда і баби. Та була така, що все сама поробить. А жінка моя корову не доїла, печі не топила і їсти не варила. Був певен, що хазяйки з неї не буде. Але я помилився. Вона стала господинею. Може, не найвищого штибу, а так на середній тягнула. Із нею двох доньок прижили. Старша Леся оце щойно приїхала з Саудівської Аравії. Їздила до чоловіка, він у неї дипломат. Побула з ним там 1,5 місяця й повернулася, бо має тут роботу. Леся — доктор наук. Вони з чоловіком — то цілий інститут, бо знають багато мов. Леся, коли сиділа в декреті, самотужки вивчила угорську, яка друга по важкості після китайської. Тепер володіє нею як українською.

А в меншої справи гірші. Раніше Оксана працювала в рекламній фірмі. Та розпалася, тепер без роботи сидить. Її чоловік працює на заводі Артема. Починають працювати, коли в Африці посваряться два племені й замовлять по 300 ракет. На заводі їх зроблять, і цехи зупиняють. То зять має два робочі дні на тиждень.

Дітям помагаєте?

— Раніше отримував пенсію за віком — найменшу в державі. Хоч мав право на більшу, та перед товаришами було соромно таку отримувати. Як уже молодшій дочці стало сутужно, то я подав документи на отримання платні Героя України. Діти на всі вихідні до мене приїжджають. По суботах із зятем Олександром їдемо на базар і на тиждень мені харчів купуємо. Оксана на кілька днів їсти наварить, а потім уже сам собі якоїсь зупи зварю.

Із сусідами товаришуєте?

— Тут між сусідами не заведено товаришувати. 1985-го, коли цю дачу купив, на цьому хуторі жили близько 50 літераторів. А тепер усього семеро залишилися, в інших дачі круті викупили. Коли беруть будинок, як у мене, то кажуть: "Він нам і на нужник не годиться". У мене теж хотіли купить, та я постійно відмовляюся. Думаю, хай хоч щось дітям і онукам залишиться. За моєю хатою лука величезна була, тепер там усе піском засипали і вже починають будуватися. Ці круті ставлять паркани аж до неба і собак страшних тримають. То до них у гості не походиш. А ще самітники позалишалися. Драч ні з ким не контактує, Валерій Шевчук — то взагалі анахорет, він і в хату нікого не пустить. Трохи спілкуюся з Павличком і Чорногузом.

— Рекс, до мене! Ап! — Юрій Михайлович кличе пса. Той підбігає до господаря, стрибає до нього на коліна.

Кажуть, ви товаришували з Леонідом Кучмою?

— Ми з ним в одному селі народилися, на цьому і зійшлися. Якось він мені пропонував реконструювати цю дачу. Та я відмовився. Сказав йому: "Леоніде Даниловичу, ви краще Україну реконструюйте. А я і так проживу".

×