71-річний Андрій Воробець із села Розтока Міжгірського району Закарпаття робить із дерева і шишок копії церков. За 20 років виготовив 80 храмів.
— Андрій поїхав за продуктами, — відчиняє хвіртку бабуся в чорній хустці. — Сідайте на лавку, чекайте "го, кіть хочете. А я мушу їсти начинити.
Це 71-річна дружина Воробця Гафія.
На обійстя в"їжджають старі білі "жигулі". Високий чоловік, припадаючи на ліву ногу, несе до хати кульок із продуктами. Викладає на стіл банани й рибні консерви. Решту купленого кладе в комірчину.
— Прототип оцієї церкви в Києві в Пироговому стоїть, — показує свої храми. — А ця колись була в селі Шелестове, біля Мукачевого. А сі, що скраю, — то руські. На Закарпатті будували з плоских дощок, а в Росії — з круглих зрубів. А ся, — показує на високу церкву в кутку, що впирається хрестами у стелю, — в Єрусалимі стоїть.
Несе кілька книжок, обгорнутих газетами з фотографіями церков.
— У нашому селі є стара дерев"яна церква, правда, службу правлять у новій. Недавно-м зайшов до неї — за голову-м ся вхопив, — нервово стукає окулярами по столу. — Розокрали все, навіть іконостас винесли.
Пригадує, як колись 13-річним підлітком утік із дому.
Хочу зробити у дворі музей
— У мене був гуляцький характер. І тепер такий, тільки трохи зостарівся. Попав у інтернат у Томськ. Як безпризорника, послали моряком у Тихий океан плавати. А як вернувся до батьків на Закарпаття — забрали в трудовий загін. Будував шахти на Донбасі. Коли батьки померли, поїхав на Житомирщину. Потім півроку на Дніпрі строїв ГЕС. Усіх кликали на цілину — і я туди поїхав!
Як повернувся, вженився у Житомирі. Але на стройці під бульдозером ногу защемило. Замість кістки лікарі вставили кусок желіза. Як став інвалідом, жінка подала на розвод. То я на Закарпатті зійшовимся з Гафою з сусіднього села, Розтока. Із першою жінкою женився, а з бабкою, — киває на Гафу, — так живемо.
Гафія скоса позирає на чоловіка, але мовчить. Їсть банан.
— Ми старі зійшлися, — озивається. — Було нам по 45 років. Тому дітей не маємо. Перший чоловік від мене пішов, як при родах помер наш син. У моєї сестри є дві внуки. Ми хотіли одну взяти: переписали б на неї хату, хай би за нами гляділа. Але обидві поїхали вчитися в Ужгород. Сюда вже сі, навірно, не вернуть.
Господар розповідає, як у нього просили продати церкви в Америку, Німеччину.
— Я не дав. Лиш одну давім до Пітера — за сто доларів, коли Гафа була хвора. Бо не мали грошей на дохторів. А 60 церков віддав у музей, в Мукачеве. Михайло Рябець — той, що був у ЦВК, — родом із сусіднього Пилипця. Він викупив для музею приміщення. А мені купив за то "жигулі". Не нові, але їздять добре.
На ліжку, на вкритій покривалом перині, стоять високі, схожі на військові, нові черевики.
— От купив, бо старі вже продерлися, — озивається господар.
Питаю, чому почав майструвати церкви.
— То мені Бог дав. Вам не поняти, — затягується сигаретою "Три королі". — Хочу зробити у дворі музей. Але грошей не маю, бо отримую тільки 380 гривень пенсії.
— А учнів маєте?
— Взявім сільського хлопця. А він за кілька днів каже: "Ні, діду, я не годен се робити". Сільських хлопців то не цікавить. Вони більше за горілкою, цигарками. І синові Олексію то не треба. Вже й мені потрібно якийсь час спочити. Три місяці робив церкву, вимучився трохи.
1935, 13 серпня — народився в селі Пилипець Міжгірського району Закарпаття
1948 — утік із дому до Росії; жив у томському дитбудинку
1953 — чотири роки плавав матросом у Тихому океані
1960 — дружина Ірина народила сина Олексія, який нині живе в Житомирі
1980 — після розлучення повернувся з Житомира в рідне село на Закарпаття
1985 — виготовив першу копію церкви
2000 — у Мукачевому відкрили Музей мініатюрних храмів
2 
1
Коментарі