— Світлана була душею нашої справи, Володимир — енергією і харизмою, а я — руками. Час не лікує від болю втрати. Але якщо здатися, то не залишиться сенсу жити, — каже 64-річний Микола КАРАМАН із села Личкове Магдалинівського району на Дніпропетровщині.
Микола — власник фермерського господарства "Добрий пастир". Займається виготовленням крафтових сирів. Раніше це був сімейний бізнес, який вів із донькою Світланою і зятем Володимиром. Торік вони раптово померли. Сиротами залишилися п'ятеро дітей.
Микола Караман розлучився з дружиною, коли його доньці було 3 роки. Спершу дитина росла біля матері, а з 5-річного віку її виховував батько.
— Світлана вивчилася на вчительку початкових класів. Працювала у Кривому Розі. Жила в гуртожитку. Коли підняли плату за житло, звільнилася. Поїхала до матері в Нову Одесу на Миколаївщині. А за рік повернулася до мене в село. На той час я мав пай 5 гектарів. Почали займатися городництвом. Вирощували овочі й продавали їх на базарі. Там Світлана познайомилася з майбутнім чоловіком Володимиром. Коли одружилися, зять долучився до справи.
Микола Караман придбав двох козенят. Коли їх стало більше, сім'я стала вивозити на базар і козине молоко.
— З його продажем доходило до абсурду, — говорить Микола Павлович. — Люди куштують, усім подобається. А як тільки дізнаються, що козине, брати не хочуть. Тоді я пригадав, що мої мати з бабою варили бринзу, і мене вчили. Запропонував доньці та зятю спробувати. Вони підтримали. Знайшли людей, які торгували сирами в Києві, надіслали їм зразки продукції і почали співпрацю. Інший знайомий зайнявся зеленим туризмом і теж став представляти нашу продукцію як фішку. Згодом Світлані запропонували виставляти сири в екомагазині в Дніпрі. Охоронці були шоковані, бо за ними вишиковувалася черга.
На той час родина мала до сотні кіз. Виробляли 20 видів сирів.
— Я займався халумі, напівтвердими й твердими сирами. Володимир робив пасту-філату, чечил, моцарелу, кашкавал. Світлана спеціалізувалася на м'яких сирах і пекла хліб на заквасці. Донька була розумницею. Вміла зацікавити дітей і навчанням, і роботою. Есфір, Лілія і Поліна мали своїх кіз, доїли їх. Із батьками їздили на ярмарки, з ними пасли стадо. 2017 року ми повернулися зі свого першого крафтового фестивалю на сьомому небі від щастя — зайняли там перше місце. Відтоді наші сири почали замовляти в різні міста України.
У вересні 2020-го раптово помер зять Миколи Карамана — Володимир Загуба. Йому було 48 років.
— Отримали велике замовлення. Володимир узявся до роботи. Потім приліг відпочити, але так і не прокинувся. Розтин показав, що відірвався тромб, — розповідає Микола Павлович. — За пів року не стало Світлани. Через стрес у неї почалася онкологія. Хоч нічого не боліло, сильно схудла. Заспокоював її, казав, що це від нервів. А перед Новим роком вискочила якась ґуля і вона таки звернулася до лікарів. Медики сказали: "Не тратьте ні сили, ні гроші. Вам залишилося жити пів року. Вже не допоможе ні хімія, ні операція".
Світлана намагалася подбати про все, доки ще жива. Якось зайшов до хати, коли вона розмовляла із подругами. Почув, як казала: "На мені відповідальність за п'ятьох дітей і двох старих. Треба встигнути все вирішити". За місяць до смерті Світлана поїхала з дітьми до своєї матері в Нову Одесу. Відвезти їх до баби було правильним рішенням. Дітям потрібна жіноча турбота й підтримка. Адже вони ще зовсім малі були: Есфір — 14 років, Лілії – 12, Поліні — 8, Якову — 4, а наймолодшому Навіну навіть 2 не виповнилося. Донька встигла привітати мене з днем народження, а за два дні її не стало. Світлані було тільки 42.
Микола Караман живе сам. З онуками спілкується, часто їх провідує.
— Ми з донькою і зятем таку гору горнули, що не міг все закинути. Коли Світлани не стало, щоб не збожеволіти, завантажував себе роботою. Спав по 4 години на добу. Втрата дуже болить. Звик, що в хаті повно дітвори. А тепер — нікого немає. Коли кажуть, що я гарний господар і молодець, відповідаю — нічого геройського в моєму житті нема. Володимир і Світлана планували передати господарство дітям. Сподіваюся, хтось із них продовжить справу батьків. Відчуваю велику відповідальність перед онуками, тому готую тил.
"Газету по-українськи" можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"
3 
1
Коментарі