— У Гадаїв раніше рвалися. Кругом були пасовища. Люди тримали корів, биків, свиней, гусей. Мали копійку. А пізніше, хто багатший, купували собі хати. Я не мав за що, то й залишився у цій ямі, — каже 92-річний Антон ЧЕТВЕРТУХА. Живе у селищі Первомайське Іллінецького району на Вінниччині. Місцеві називають його хутором Гадаїв. Тут живуть п'ятеро людей.
У Первомайське їдемо ґрунтовою дорогою. Вказівників немає, пил стоїть стовпом. З обох боків — поля з соняшниками і кукурудзою. Далі — степ із ярами. В одному з них у густих деревах та чагарниках знаходиться селище.
Чути, як гавкають собаки і кукурікають півні. За дерев'яними електричними опорами переїжджаємо греблю. За нею відразу видно хатинку зі старими господарськими будівлями. Тут живе Антон Четвертуха.
— Я родом із сусіднього села Городок. Сюди 25-річним у прийми прийшов, — розповідає чоловік. — Це батьківщина покійної дружини. Її дід-поляк ще ХІХ століття купив тут землю, побудував хату та й почав хазяйнувати. Ми в цій хатині все життя прожили, народили і виростили семеро дітей. Працював їздовим у радгоспі в сусідньому селі Волошкове. Маю 60 років трудового стажу.
З 2008-го біля Антона Семеновича живе його старша донька Людмила. Раніше мешкала у Харкові. Свою квартиру залишила дітям, а сама поїхала доглядати батька.
— За цей час один-єдиний раз змогла на "швидку" додзвонитися. Добре, що на горбку мобілка ловить, — каже жінка.
Найближча сусідка Антона Четвертухи, 78-річна Меланія Єндріховська, мешкає за два кілометри від нього. Доїхати до неї машиною неможливо. Йдемо пішки.
Дорога заросла травою. Обабіч стіною ростуть кропива та реп'яхи. Більшість хат знесені. Тих, які залишилися, не видно за заростями.
— Люблю квіти. Обв'язую стрічкою ті, що подобаються, а восени збираю з них насіння, — Меланія Іванівна показує айстри, майори та гладіолуси, які цвітуть на доглянутому городі. — Прийшла сюди в невістки. Хату будували із чоловіком та свекрами, потім гуртом у ній і жили. Працювала в радгоспі. Корови доїла, буряки сапала. До пенсії не доробила, бо треба було глядіти батьків. Пізніше захворів чоловік. Вже 28 років, як його поховала.
У Первомайське автобуси не ходять. Магазину немає.
— Хліб сама печу. Раніше — у печі, а тепер — у духовці. Буханки мені на два-три дні вистачає, — каже Меланія Іванівна. — Зараз біля мене син живе. Купив мотоблока. Він і за транспорт служить. Бо чим ще на хутір доберешся? Донька з Вінниці постійно приїжджає. Привозить усе необхідне. Ще є один син. Але він не так часто буває, бо має свою сім'ю і турботи. Діти чекають, коли наважуся до сина в Чорторию перебратися. Я все обіцяю. Але, коли восени кажу бараболю в погріб заносити, розуміють, що і цей рік у Гадаєві зимуватиму.
На Городоцькій частині хутора залишилися тільки я й Антон Четвертуха, — продовжує жінка. — Ще є Росоховатська частина. Там живуть двоє Заїченків. Та ще один чоловік із Коритні тут хату купив, господарює. От і всі жителі.
Люди до нас майже не заходять. Добре, що вибори часто. Члени комісії зі скринькою приїжджають, щоб я проголосувала. Цього року тричі були.
2 
1
Коментарі