— Ми все починаємо з нуля. Я першого чоловіка покинула, і все йому залишила. А Вова все дітям віддав, — розповідає 35-річна Валентина Вечірко з міста Немирів на Вінниччині.
Вона побралася з водієм-механіком 128-ї гірсько-піхотної бригади 40-річним Володимиром Стороженком із села Ободівки Тростянецького району Вінницької області. Валентина працює педагогом-організатором у Немирівській школі-інтернаті. Володимир до війни був водієм-експедитором у Вінниці, потім влаштувався у Немирівську дорожню службу.
— Ми познайомилися влітку позаторік, — каже Валентина. — Не пам'ятаю навіть як. У мене тоді бабуся померла. Робила похорон, поминки. Моталася туди-сюди, не до романтики було. Обмінялися номерами телефонів. Володя часто дзвонив. Мені подобався його тихий і спокійний голос.
— Із першою жінкою ми не зійшлися характерами, тому розлучився. Валю я випадково зустрів у Вінниці, — згадує Володимир. — Дуже мені сподобалася, бо весела, життєрадісна. Найбільше запам'ятав її голубі очі.
— А мені сподобалося, що він дуже уважний, турботливий, а головне — патріот. Я сова, а він — жайворонок. Кажуть, такі не вживаються. То неправда. Ще до війни він уставав раніше за мене на роботу. Мене жалів, не хотів, аби я пакувала йому з собою тормозки й чай робила. Навпаки, поки я встану — він ще й мені приготує все. Війна його змінила. Став трохи знервований, може часом зірватися. Але одразу просить вибачення.
Наприкінці серпня торік почали жити разом.
— Вовчик влаштувався на роботу в Немирові, щоб бути ближче до мене, — говорить Валентина. — Запитав, де можна зняти квартиру. Поки шукав, я на кілька днів пустила його пожити до себе. Так він і залишився. Коли почалися військові дії на Донбасі, Вова пішов до військкомату за місцем прописки. Але його не взяли на війну, бо має трьох дітей від попереднього шлюбу. Тоді він пішов у наш, Немирівський. Я не відмовляла, бо рішення він не змінив би.
На початку вересня Володимир поїхав на Донбас. Валентина зайнялася волонтерством.
— Спочатку разом із вихованцями інтернату виготовляли для бійців обереги та продавали їх на фестивалях, аукціонах, аби зібрати гроші, — продовжує. — Потім вдома організувала волонтерський центр, де готували солдатам голубці, вареники, деруни.
— Валюша занадто завзята патріотка. Дуже за неї хвилююся, — каже Володимир. — От за себе навіть на Донбасі завжди впевнений, що все буде гаразд. А вона себе виснажила роботою і волонтерством. Навіть зі зламаною ногою нам передачі відправляла. То мені довелося її шантажувати. Сказав, як не піде в лікарню, щоб гіпс наклали, я піду на передову. Тільки так послухалася.
— Про одруження ми навіть не мріяли. Домовилися, що поберемося, коли закінчиться війна, — розповідає наречена. — Все вийшло спонтанно. Володю на день відпустили у відрядження додому. Він приїхав посеред ночі — втомлений, у пилюці, бо з полігона. До ранку ми не лягали спати, хотіли наговоритися. Зранку йому треба було піти на базар — хлопці замовили теплі носки. А ще треба було забрати запчастини до машини, спальники з Вінниці зустріти. По дорозі з базару ми зайшли до моєї подружки в райдержадміністрацію. Вова каже, що хоче одружитися, але ж в понеділок не розписують. А начальниця моєї подружки відповідає, що то не проблема. Як є з собою документи, то нас розпишуть.
— Розпис призначили на 16.00. Я побігла організовувати свято. Щоб вийти заміж, відпросилася з роботи. Колеги думали, я пошуткувала про весілля. Батькам подзвонити не встигла. Зізналася вже потім. Вдома взяла бабусин вишитий рушник, бокали і синьо-жовті стрічки. З дому на таксі — в кафе. Попросила, щоб там накрили стіл. То мав бути сюрприз для Вовчика, поки він стригся. Розписувалися в чому були — я в штанях і вишиванці, він — у формі. Не встигли тільки купити обручки.
Срібні персні з викарбуваними трояндами молодятам подарували волонтери.
— У мене в соцмережі в друзях є майстер, який зараз теж воює, а до війни виготовляв патріотичні прикраси, — говорить Валентина. — Саме про такі обручки, як у нього, я мріяла. А потім прочитала, що ще одна волонтерка готова подарувати придбані в нього обручки парі, що одружиться. Я написала їй нашу історію. Вона надіслала нам персні в подарунок. Моє кольцо підійшло по розміру, а чоловікове трохи завелике. Після війни мріємо народити дітей і поїхати на відпочинок. Вовчик хоче втекти на два тижні в Карпати.
2 
1
Коментарі