67-річний Володимир Фещин із села Порічне Городоцького району Львівської області досі живе з радянським паспортом. Через це він не користується пільгами при оплаті за комунальні послуги.
— Фещин нікуди не ходить, хіба що в село до магазину. Його хата он там, — показує 48-річна Марія Михайлівна.
Володимир Фещин живе у невеличкій побіленій вапном хатині недалеко від річки.
Господар щойно прокинувся. Помаленьку спускається сходами і сідає на лавочці на подвір"ї.
— Мені не залежить, який в мене пашпорт. Коли всі виробляли українські пашпорти, я часу не мав, — каже він. Біля нього причаївся собака. — У мене жінка два роки по лікарнях пролежала: спочатку в Великолюбінській, а потім до Городка забрали. Вона на печінку хворіла. Я її лікував, лікував, а потім на цвинтар завіз. Не до пашпорта мені тоді було.
Дружина Катерина померла два роки тому від раку печінки. Володимир Васильович живе разом із 40-річним сином Василем та 39-річною невісткою Зеновією.
— Тепер я би виробив собі новий документ, але в мене фотографія є тільки чорно-біла. Та й ноги болять, а то треба в Городок їхати, — каже господар.
Бере подарунок від "ГПУ" — пляшку горілки та палку ковбаси — і йде до хати. Звідти виносить старий радянський паспорт із червоною обкладинкою.
— Та воно мені ні на шо не впливає, — жвавішає чоловік. — Сім років тому пенсію без проблем виробив, тоді багато людей з такими пашпортами жили. А тепер гроші мені кожен місяць поштарка приносить додому. Вона пашпорта не хоче, бо давно мене знає. От тільки не можу ніде поїхати, без українського документа білета не дають. Тепер шукаю таку жінку, яка би змогла мене без пашпорта прийняти, — жартує Володимир Васильович.
Він сміється беззубим ротом. Прислухається, як сваряться сусіди.
— Та тут на нашій кольонії все якісь крики, — каже. — Нема ні одного нормального хлопа — всі повимирали. Я один лишивсі, і то старий.
Я її лікував, лікував, а потім на цвинтар завіз
З кишені штанів витягає пачку цигарок "Прима". Закурює.
— Зараз тяжко жити стало, — замислюється вголос. — Колись консерви дешеві були. А зараз що за ту пенсію купиш? Та й сил нема шось робити, ноги болят. А до лікарів не йду, бо жінку вже мою лічили. Та й без пашпорта не приймут, — сміється. — За хворим дивитися треба. А хто за мною буде? А ти кажеш, пашпорт. Я тобі й той можу подарувати.
З городу повертаються син із дружиною. Василь натягає великі рибальські чоботи, збирається на річку ловити рибу.
— Небіжка тоже український паспорт не виробляла, — розповідає невістка Володимира Фещина Зеновія.— Тому ніяких субсидій при оплаті за комунальні послуги не маємо. Та нам ті пільги й не потрібні, бо користуємося тільки одною плиткою. Навіть нема два роки, як нам газ провели.
У селі Порічне без українського паспорта живуть двоє людей.
— У Володимира Фещина радянські документи, — говорить 57-річна Ганна Кущаковська, військовий обліковець Завидовицької сільради. — А Ганна Мельник узагалі не має навіть свідоцтва про народження. Вона один раз з"явилася в сільській раді, принесла фотографії, але після того зникла. Люди думають, щоб змінити паспорт, потрібно штраф платити. Це не так. Вироблення українського паспорта коштує всього 4 гривні.
1940, 28 липня — Володимир Фещин народився у селі Підгайці Самбірського району Львівської області
1960 — одружився з Катериною Глушко, переїхав у село Порічне Городоцького району на Львівщині
1961 — народилася донька Оксана, згодом син Василь
1962–1992 — працював слюсарем, потім сторожем у депо Львівської залізниці
1992–2000 — кочегар у котельні санаторію селища Великий Любень Городоцького району
2000 — вийшов на пенсію, гроші отримує за радянським паспортом
2005 — поховав дружину Катерину, в хату провели газ
8 
35413
Коментарі
1