Коридорчик зі старою вішалкою, тісна кухонька і лише одна кімната — от і вся "житлова площа" автора знаменитого українського мільтсеріалу про козаків, 73-річного Володимира Дахна.
Господар зустрічає мене у простенькому старому светрі й потертих джинсах. Ще на порозі запитує:
— Хочете справжнього українського борщу? — і з гордістю додає: — Фірмовий, дахновський. Головне в ньому — гарний бульйон та квасоля. Без квасолі борщ не український... А до борщу?
Від "до борщу" я відмовилася відразу, чим, здається, трохи розчарувала гостинного господаря. Заходжу, сідаємо за стіл. Усе по-холостяцьки, але чисто. І весело, бо живе Володимир Авксентійович із двома кицьками — Красею та Мусею. На вулицю виходить рідко. Єдина радість — інколи приходять старі друзі та навідується донька Наталка з онуком Олексієм.
Живе Дахно з двома кицьками — Красею та Мусею
А хто з друзів заходить? — запитую, приймаючи з його рук тарілку з борщем.
— Колеги, редактори, мультиплікатори, учні. Але зовсім рідко, на жаль. Частіше сусіди-алкоголіки впізнають на вулиці. У двері дзвонять, — легко всміхаючись, розповідає народний артист і лауреат Шевченківської премії. — Вважають, що я багатий, просять у борг кілька гривень. Хіба ж автор "Козаків...", міркують вони, може бути бідним?
Ви, мабуть, ще в дитинстві мріяли стати художником? — запитую, помітивши на холодильнику якісь аркуші з ескізами.
— Малював із дитинства, але, як усі хлопчаки мого покоління, мріяв бути військовим, — каже. —Та батько не дозволив. Він у мене був строгим, із принципами. Тож, закінчивши школу, я мав учитися на лікаря. Навіть вступив був до медінституту, та майже відразу ж забрав звідтіля документи. Тоді в Київському будівельному інституті, на архітектурному факультеті, навчався мій двоюрідний брат. Якось провідав його. Бачу: сидять хлопці перед великими дошками, на ватманах щось креслять, лінійками крутять. Я зрозумів, що це — моє. А я, дурень такий, пішов на медика!
То ви архітектор?
— За спеціальністю, але працював недовго, всього лиш кілька років. Якось в архітектурній академії готував дисертацію — проект шкільного містечка. Я ж був вигадником, — усміхається, — отож придумав таку школу, де між двома корпусами був би стадіон. І вже коли проект було підписано, до мене прийшли Марк Драйцун і Додик Черкаський із пропозицією попрацювати у новому творчому об"єднанні мультиплікаційних фільмів, на студії "Київнаукфільм".
І ви одразу погодилися? — здогадуюся.
Володимир Авксентійович, захопившись бесідою, майже перестав їсти.
Сусіди-алкоголіки впізнають на вулиці
— Вони мене довго вмовляли, — ще більше сміється господар. — Урешті-решт я зважився, все покинув і пішов туди. В академії цього не пробачили. З усіх робочих кальок проекту моє прізвище витерли, а натомість вписали інше. А школу зі стадіоном таки побудували — на Троєщині, неподалік ринку "Юність".
Як мультиплікатор Володимир Дахно дебютував із фільмом "Пригоди перця" 1960-го — за сім років до мультфільму "Як козаки куліш варили".
А як з"явилася ідея зробити мультик про козаків? — допитуюся.
— Сам не знаю. Можливо, тому, що я із Запоріжжя родом, — Дахно на секунду замислився. — Придумав трьох запорожців — на кшталт трьох мушкетерів. Фільм так і назвав — "Три запорожці". Коли здавав його в Держкіно, хтось підказав змінити назву на "Як козаки..." і далі — щось там робили. Тиждень мучився, перебирав варіанти. А потім зрозумів, що це саме те, що треба. Кращу назву годі й вигадати.
У другій, футбольній, серії у ваших персонажів змінилася зовнішність. Чому?
До кухні забігли обидві кицьки, я погладила обох, а Володимир Авксентійович і їх пригостив.
— Мої козаки були промальовані умовно, — став пояснювати, — тож я попросив художника-мультиплікатора Едуарда Кирича, який до нас приєднався, зробити їх м"якішими. Якось мені пощастило познайомитися з відомим динамівським воротарем Віктором Банниковим, — пригадав Дахно. — Щоправда, він грав уже за московське "Торпедо". Той розповів, що перед кожною грою наші "синьо-білі" всією командою дивилися "Як козаки в футбол грають".
Без квасолі борщ не український
Працював Володимир Дахно не тільки над козаками. Загалом створив понад 20 мультфільмів. Але про них мало хто знає. Хіба що за винятком екранізації "Енеїди" Івана Котляревського.
— Задумів у мене було безліч, — каже він. — Але втілити їх не вдалося через брак коштів. Хотів екранізувати поему Пушкіна "Руслан і Людмила". Та начальство не дозволило: російська класика, мовляв, це вам не козаки.
А нині що робите? Не вірю, що така людина тільки борщ варить...
— Ага, нині я мрію... Мрію видати книжкову серію про своїх козаків. Кілька років тому вийшла перша, "Як козаки куліш варили". Розійшлася швидко. Тепер власним коштом готую "Як козаки на весіллі гуляли". Бракує тільки тексту. Тож шукаю, хто міг би його написати, — мультфільм же без слів. Та й грошей немає: пенсії — 340 гривень на місяць — замало. Щоправда, ще невеличку стипендію дають за державну премію. А недавно мені запропонували відзняти десяту серію — "Як козаки у тридев"яте царство ходили". У співавторстві з Аліком Вікеном, до речі, моїм учнем, хочемо запустити її в роботу.
2 
1
Коментарі
4