— Вадика никто не заменит. Думаю о нем ежесекундно. Такого добряка и открытой души ни у кого не видела. Святой ребенок. До сих пор не могу понять, почему его так быстро у меня забрали, — говорить 63-річна Тетяна Пугачова з міста Кременчук Полтавської області. Вона — матір Вадима ПУГАЧОВА, 39 років. 16 травня 2015-го під Щастям на Луганщині Вадима вбили російські ГРУшники Олександр Александров і Євген Єрофєєв.
Тетяна Пугачова з онукою 20-річною Юлією Ельгарт живуть за 10 хв. їзди маршруткою від центру міста.
На зупинці зустрічає Юлія. Одягнена в лосини та чорну шкірянку. Має легкий макіяж.
— Бабушка ждет. Я иду по делам. Заболела собака — гниет глазик. Нужно к ветеринару отвезти, — каже Юлія.
Двір Пугачових обгороджений бетонним парканом. За ним гавкають собаки. Чекаю на вулиці, доки господарі їх закриють.
Тетяна Олексіївна запрошує до цегляного будинку на три кімнати. Темним коридором заводить на кухню зі старими меблями. На столі пахнуть спечені коржики. Жінка сідає на табуретку під вікном. Об ноги треться мопс Моня. Із вікна видно сенбернара Тайсона.
— Його внучка подарувала після смерті сина. Щоб я відволіклася, — говорить Тетяна Пугачова. — Коли Вадим був у відпустці, завжди грався з Монею. Любив тварин. Якось захворів пес. Мучився. Вадим ніс його до центру міста й назад.
На підвіконні вмощується ряба кішка. Тетяна Олексіївна гладить її.
— У дитинстві називали Вадика "їжачок", — розповідає Тетяна Олексіївна. — Мав скуйовджене неслухняне волосся. Ласкава дитина. Тепер розумію, що йому не вистачало моєї ніжності. Постійно була зайнята роботою. Дорослим сказав: "Пам'ятаєш, мамо, я часто хворів? Я лише вдавав це. Бо тоді ти була зі мною". Старшу доньку готувала до школи, вчила всьому. А ним займалася менше. Він сидів, слухав. Так і навчився читати.
Поважав батьків. У дитинстві його із сестрою запросили на день народження. Роздали морозиво. Донька своє з'їла. Вадикове розтало. Таки приніс додому й дав нам із батьком. З цукерками було те саме — розділяв усім порівну.
Колись зібралося повно білизни. Я замочила. Приходжу з роботи — все випране, сохне на мотузках. І моя білизна, і внучки. Не гидував. Аби мені легше було. Школярем їздив до бабусі в село за 30 кілометрів. На вулиці снігом замело. А він: "Бабуся там сама. Хоч двір почищу".
Тетяна Олексіївна родом із Новосибірської області Росії. Покійний чоловік Володимир — із Кіровоградщини. Зустрілися на будівництві в російському Томську. Вона працювала штукатуром. Він — електриком. 1977-го повернулися в Україну з донькою 3-річною Інною і сином Вадимом, 2 роки. Купили хату в Кременчуці.
— Володя тужив за Україною. Йому пропонували в Томську хорошу посаду. Відмовився. Зібралися та сіли в потяг. Пам'ятаю його погляд, коли перетнули кордон. Постійно дивився у вікно. Любувався краєвидами, — говорить Тетяна Пугачова. — Може, це Вадику передалося. Коли почалася війна, не відходив від новин по телевізору.
До Кременчука почали привозити загиблих хлопців. Якось ховали 18-річного. Вадік тоді сказав: "Так не має бути. Я дожив майже до 40. Маю сина. Краще воюватиму. Може, заміню там якогось хлопчину". Пішов у військкомат. Того дня й забрали. Не встигла ні зібрати його, ні попрощатися. Подзвонив з автобуса. Узяв із собою білизну, футболки.
У серпні 2014-го Вадим Пугачов став водієм 92-ї механізованої бригади. Охороняли міст через Сіверський Донець під Щастям на Луганщині.
— Волонтери дали екіпіровку. Хлопці розповідали, що соромився труси взяти. Ледь не за руку вели, — каже Тетяна Олексіївна. — Милувався там природою. Розповідав про місячні ночі. Дзвонив щодня й говорив, що любить. Як загинув, знаю зі слів хлопців. Помітив у кущах ворога. Покликав на допомогу. Його й убили.
Господиня заводить до своєї спальні. Мала кімната з ліжком і шафою. На стіні — воєнні фото Вадима. На них усміхається високий чоловік у камуфляжі. Поряд на підставці ікона та незапалена свічка.
— Тут я з ним розмовляю, — продовжує. — У день смерті мав бути вдома у відпустці. Але залишився там ще на ніч. Подзвонив. Сказав, зранку поїде до Харкова по зарплату. Зібрав речі. Попередив, що ввечері не подзвонить, бо зайнятий. У мене гарний настрій був того дня. Чекала сильно. Ввечері дивилася телевізор. Помітила, що внучка якась дивна. Просила мене вимкнути новини. Вона знала з інтернету, що Вадика немає. Я лягла спати. Наснилося — виходжу в двір. А паркану немає. Наче чогось не стало.
Зранку прийшла до нас Олена — дівчина Вадика. Якась тривожна. Розпитувала, чи син мені не дзвонив. Із внучкою дістали пляшку коньяку. Налили потроху. Наче свято якесь. Але мовчали. Кілька чарок випили. Потім Олена сказала, що Вадика вже немає. Тоді у двір зайшли представники військкомату, лікарі. Я так кричала. Все в тумані стало, — говорить Тетяна Пугачова.
Вадим мав закінчити службу за три місяці. Зустрічався з однокласницею Оленою. Планували одружитися. Із першою дружиною Юлією розлучився шість років тому. Від неї мав сина 12-річного Кирила.
— Йому так хотілося міцної сім'ї, — продовжує Тетяна Олексіївна. — Великих статків не мав. Але старався. Перед війною рік був без роботи. До того працював диспетчером на місцевому газовому підприємстві. В колишньої дружини батьки заможні. Вимагали відповідно. Після розлучення забрав лише телевізор.
За сином сумував. Кирило до нас рідко приходить. Наголошую йому, що батько — герой. Але внук мало його пам'ятає. У школі, де навчається, повісили меморіальну дошку Вадика. Він теж там навчався.
На прощання Тетяна Олексіївна тисне руку. Після розмови їй стало легше, каже.
"Надя Савченко через телевізор попросила в нас пробачення"
Звинуваченим у вбивстві Вадима Пугачова російським ГРУшникам Олександрові Александрову та Євгенові Єрофєєву український суд дав по 14 років позбавлення волі. 25 травня їх обміняли на полонену льотчицю Надію Савченко.
— Немає злості ні на кого. Тільки відчуття несправедливості й образи. Ми — потерпіла сторона. Ніхто не поставив до відома, що вбивць сина відпустять, — говорить Тетяна Пугачова. — Дізналася про це від внучки. Вона побачила в новинах. Я одразу розплакалася. Надії бажаю найкращого. Через телевізор вона просила в нас пробачення.
Мати Пугачова та його племінниця Юлія збираються подавати до Європейського суду на Росію. Хочуть отримати моральну компенсацію за загибель Вадима.
4 
1
Коментарі