У селі Золотковичі Мостиського району Львівської області на подвір"ї маленької дерев"яної хати, що навпроти сільради, граються двоє дівчаток у яскравих светрах — 5-річна Іринка та Юля, 3 роки.
— Ану, бігом тепліше вбратися! — гукає з хати їхня мати Марія. — Іринка зараз вуйка Володимира покличе. Він за хатою гілля грабає.
Жителеві Золотковичів Володимиру Стрілецькому 19 лютого виповнилося 100 років. 25-річна Марія другий рік опікується дідусем. Її чоловік Володимир — онук його брата Михайла. Сам Стрілецький з дружиною Розалією не мав дітей.
— Слава Ісусу Христу, — вітається дід Володимир тихо. — Марійко, ти кави зроби. І цукерки відкрий! — каже племінниці.
На стіл ставить червоне вино "Приморське".
— В останній тиждень посту пити не будемо, а тепер ще можна. Гостей вином частую, а сам від горілки не відмовляюся, — усміхається. — Правда, тепер розбавляю її водою — 50 на 50.
Старий скаржиться, що болять ноги.
— Ще торік за худобою ходив — у нас корова і свиня є. А тепер уже не годен.
Пан Володимир народився в селі Берендовичі, яке після операції "Вісла" стало польським. Крім нього, в родині було ще шестеро дітей — Микола, Петро, Іван, Ганна, Марина й Катерина.
Я її називаю Юля Володимирівна. Дуже мудра
— З усіх лише Каська лишилася. Їй 90 років. У Польщі в місті Ілова живе. Торік приїжджала з сином Стахом і донькою Стефою. Привезла мені светри, сорочки. А позаминулого року я до них їздив.
Розповідає, що в Берендовичах збереглася його велика хата. Стрілецький мав багато поля, сад. 1945-го з дружиною Розалією переселився до Золотковичів. Як вправного коваля голова місцевого колгоспу запросив його на роботу, дав житло.
— Ця хата менша, — каже Володимир. — Коли їздив до Польщі хрести на гробах робити, бачив свою. Вийшов на горбок, дивлюся: біля моєї хати яблуні цвітуть. Але ближче не смів підійти.
Ковальського ремесла Стрілецький почав навчатися в 14 років.
— Батьки їхали фірою на базар і зайшли до коваля коня підкувати, — розповідає. — Той спитав їх, чи не знають хлопця, який пішов би до нього за учня. Батько аж підскочив: "Та я в хаті урвіса маю — цілими днями горобців ганяє".
За науку батьки заплатили 100 злотих. За ці гроші можна було купити корову.
— Коваль через три села жив, мусив у нього ночувати, — розповідає. — Після першого тижня втік додому. А він за мною приїхав. Казав: у того хлопця є іскра, мушу вивести його в люди.
Дід показує трудову книжку. Останній запис у ній датований 1998-м — тоді Стрілецький мав 91 рік.
Веде показувати кузню — будівлю з темної дошки, яка стоїть за хатою. Там майже порожньо.
— Кілька років тому мені вирізали апендицит. Пару місяців з ліжка не вставав. То сусіди молоти, зубила повиносили. Колись люди з усіх околиць приїжджали серпи робити, борозни, — махає руками. — А жінка хліб пекла в печі, частувала приїжджих. Розалія померла в 83 роки.
Пригадує, як за радянських часів у сусідніх Боляновичах робив церковного дзвона.
— Саме бетон мішав, як москалі приїхали. Один — у міліцейській формі, назвався прокурором. Крикнув до мене: "Кузнец, ты что делаешь?". А я кажу: дзвона роблю — коли село горітиме, дамо вам знати. Прокурор покрутив вуса і сказав: "А, молодец, молодец". І поїхав собі.
Іринка та Юля кружляють навколо діда. Стрілецький ловить меншу, бере на руки.
— Я її називаю Юля Володимирівна, — гладить дівчинку по голові. — Дуже мудра. Як виросте, поїде до Києва.
Питаю, скільки років хоче прожити.
— Люди бажали до 120. А я жартував: чого так довго? Хай уже до 115, — сміється дід на весь рот.
— То Господь вуйкові віддячує, — каже Марія. — Коли москалі хрести на могилах валили, він нові кував.
1907, 19 лютого — Володимир Стрілецький народився у селі Берендовичі, нині — територія Польщі
1924 — вивчився на коваля
1930 — одружився з Розалією
1945 — переїхав до села Золотковичі Мостиського району на Львівщині
1948 — отримав останнього листа від брата Петра, який після війни зник безвісти
1995 — померла дружина
1998 — вийшов на пенсію
2007, 19 лютого — на 100-річчя Мостиська РДА подарували довгожителеві ковдру і 300 грн.
3 
1
Коментарі
1