Рідні називали Вію Артмане Фіалкою, бо латиською це слово — війоліте — нагадувало її ім"я. Вона народилася 21 серпня 1929 року в невеликому селі в центрі Латвії. Осиротіла ще в лоні матері — батько помер за чотири місяці до її появи на світ.
Одного дня вагітна мати пішла до колодязя. Набрала води, відійшла. У цей час над колодязем зірвався навіс. Гукнула свого 19-річного чоловіка. Той спробував сам підняти. Надірвався й за кілька днів його не стало.
Мати вдруге вийшла заміж. Новий чоловік був грубіяном і п"яницею. Не витримала і з дитиною пішла світ за очі. Наймитувала у заможних селян, а донька цілими днями була самою. 10-річною віддала її в пастушки. Найкращою подругою малої була корова. Коли дівчинці виповнилося 15, переїхали до Риги. Там невдовзі пішла у драматичну студію при театрі ім. Яніса Райніса. Змінила своє ім"я Аліда на звучніше — Вія. Вродлива, талановита, 1949-го вона вже актриса театру. Пропрацювала в ньому майже півстоліття.
У кіно дебютувала 1956-го у фільмі "Після шторму". Зіркою всесоюзного масштабу її зробила мелодрама "Рідна кров". Героїня Вії Артмане — паромниця Соня — багатодітна мати. Жіночна. Вія зуміла передати почуття й найтонші настрої простої жінки.
— Я грала саму себе, — казала.
Потім були ролі в етапних для литовського кінематографа фільмах — "Ніхто не хотів умирати" та "Едґар і Крістіна". Їй почали слати листи з усього Радянського Союзу. 1978-го її найзнаковіша роль у кіно — Джулії Ламберт у стрічці "Театр" за романом Сомерсета Моема.
— Таку жінку кожен чоловік хотів би мати поруч, — вважала. — Хоч вона й негідниця, але негідниця чарівна. Та перш за все Джулія — людина дуже чесна щодо себе, своїх недоліків, і в цьому її краса.
У шлюбі Вія Артмане не була щасливою.
— Мій чоловік — ми грали з ним в одному театрі — був дуже ревнивим. Бо був дуже грішним, між іншим. Ще до мене. Я була на багато років молодшою за нього. Він не був таким, про якого я мріяла і кого хотіла б мати поруч, але змирилася. Так... Бог простить.
Її кілька разів кликали до Москви, але батьківщини вона, донька польки та прибалтійського німця, не покинула. 1993-го в неї відібрали будинок у Ризі, в якому прожила понад 40 років, і передали нащадкові колишнього власника. Кілька років бідно й самотньо мешкала на дачі — у невеликому будиночку.
Згадали про неї 1999-го: до 70-річчя дали квартиру в центрі Риги. 2000-го Вія Артмане знялася в одному з фільмів серіалу "Каменська" — "Гра на чужому полі". Останньою її кінороботою була роль Катерини ІІ у стрічці київського режисера Іллі Хотиненка "Золотий вік".
— Я перенесла два великих інсульти і залишила професію, — розповідала тоді. — Відіграла після цього ще кілька сезонів і пішла. Так треба: глядач любить здорових акторів.
Її не стало торік 11 жовтня. "Ще 21 серпня свою статтю "Фіалці в 79-й день народження", присвячену мамі, я завершив побажанням: "Багато щасливих років тобі, Фіалко", — написав син Вії Артмане на своєму інтернет-блозі в день її смерті. "Останнім островом цього світу для мами стала психіатрична лікарня у Стренчах, — продовжує. — Її любили і персонал, і пацієнти. Там вона провела останній місяць життя. Пару днів тому пізно ввечері гостювали у Фіалочки. У даних Богом сутінках свідомості вона не відчувала болю, але страждання читалося в її очах. Того прощального разу воно було найтяжчим. Притиснувшись до неї щокою, тихо сказав: "Важкий, мамо, твій великий хрест..." Несподівано ясно й чітко прозвучала її відповідь: "Таке життя". Це була остання наша розмова на цьому світі".
Вія Артмане заповіла відспівати її в православному кафедральному соборі Риги: 1999-го вона прийняла православ"я й отримала ім"я Єлизавета. До її 80-річчя в центрі Риги на місці, де раніше стояв Ленін, мають відкрити їй пам"ятник. "Усе в житті від болю й від розуму", — будуть на ньому слова.
3 
1
Коментарі