Вінничанин 14-річний Богдан Барась став наймолодшим студентом України. Він вступив у чотири столичні вузи, але обрав Економічний університет ім. Вадима Гетьмана.
Зустрічаємося на пл. Контрактовій біля пам'ятника Петрові Сагайдачному. Богдан високий, худорлявий, на обличчі кілька прищів. Під носом ледь помітний пух.
— Навіть не знаю, навіщо я подавав документи в інші університети, і так було зрозуміло, що вступлю, — говорить він. — На тестуванні з української, англійської мов, математики набрав 580 балів із 600 можливих. Хотів спробувати в Київський політех вступити, але там замість математики треба було здавати історію України. Зупинився на університеті Гетьмана, бо він має економічний профіль.
Богдан перестрибує паркан біля пам'ятника, пробує залізти верхи на коня, але не виходить.
— Батьки мене називають сюрпризом, бо я народився, коли вони вже не сподівалися на дітей. Мамі тоді було 45, а татові — 50 років. Вони вже мали 26-річну доньку і 20-річного сина. Казали, що зраділи, коли я народився. Мама хотіла сина, і пообіцяла назвати мене Богданом, бо я їй подарований Богом. Скільки себе пам'ятаю, завжди хтось зі мною займався, ніколи не лишали самого.
Тато показував відеозапис, де мені менш як рік. Я тоді говорити не вмів, а вже із книжкою сидів і мугикав. Мама казала, що перше слово, яке я сказав, було "ґудзик". А наступним я сказав "трактор", майже не картавлячи. Коли мені 3 роки було, я вже знав алфавіт. Мама мені його кілька разів повторила, а коли папа ввечері прийшов додому, я йому кожну літеру назвав. Він не повірив, що я за один день зміг це вивчити.
Пригладжує густе світле волосся на худій жилавій руці.
— Із першого класу батьки водять мене у спортзалу. М'язи накачати не можу. Хоча підіймаю штанги понад 100 кілограмів. Батьки хотіли віддати мене в школу, коли мав 4 роки. Але в державні заклади таких малих не брали, тому відвели в приватну "Аіст". Там мені влаштували екзамен. Попросили знайти на стенді книжку якогось поета, відкрити на 135-й сторінці й прочитати вірш, а потім переказати його. Я впорався. У цій школі я провчився вісім років. Плату за навчання там збільшували щопівроку. Учителям погано платили. Вони ставилися до нас ліберально, дозволяли ходити на уроці, розмовляти. Тому батьки перевели мене в державну школу. Там ми давали клички вчителям. Філософа називали Елвісом за веселу зачіску, математичку — Русалкою, бо у 80 років ходила з розпущеними косами і фарбувалася в яскраво-червоний.
Каже, на уроках фізики і літератури йому було нудно.
— Найбільше мене дивувало, коли на лабораторних уроках фізики в нас не було обладнання. Учитель показував на столі дослід, а ми дивилися і потім це описували. Я б зі шкільної програми забрав "Війну і мир" Льва Толстого. Не розумію, як можна тисячу сторінок описувати звичайне життя, там же ніякого екшену. А от "Майстра і Маргариту" я не до кінця зрозумів. Може, тому, що читав у 13 років, а однокласникам уже по 16–17 було. Відчув, що там якийсь глибокий смисл, але до кінця його не зрозумів. За кілька років перечитаю.
Розглядає дівчат, які ходять сквером. Каже, що не зустрічався з однокласницями.
— Дівчина має бути на кілька років молодшою хлопця, бо дівчата швидше дорослішають і їм не цікаво спілкуватися з однолітками. Я зустрічаюся з 14-річною Катею з Донецька. Із батьками щороку їздимо відпочивати в Крим, там я сім років тому познайомився з нею. Тепер сім'ями дружимо. Вона вчиться в хімічному ліцеї. Прізвища її не знаю, думаю, вона моє теж. Ми телефоном спілкуємося. Через рік вона теж збирається у столичний університет поступати.
2 
1
Коментарі
2