Подружжя Андрій і Вікторія Манзель разом із трьома синами перемогли у конкурсі на найкращу львівську сім'ю для ролика на Євро-2012. Змагалися 28 родин. Мерія закликала надсилати свої фотографії електронною поштою. Голосування влаштували в інтернеті. Основний критерій відбору — члени сім'ї мали гармонійно виглядати у кадрі. Голосували до обіду 15 серпня.
— Зранку від інтернету не відходила, слідкувала, на якому ми місці, — розповідає Вікторія, 33 роки. — Були і на шостому, і на дев'ятому, потім усе нижче й нижче. Плюнула, пішла прасувати. Дзвонить подружка Леся і каже: "Ви перші!". Ми всі як почали скакати.
Не вірила, що переможемо. Була сім'я з трійнятами. У них там і хлопчик, і дівчатка, а в нас одні пацани. Може, перемогли, бо на фото дуже природні вийшли. Ми взимку з Буковеля поверталися, такі втомлені були, але дуже щасливі. Нам подзвонили з міськради, привітали з перемогою. Але коли почнуться зйомки, де нас зніматимуть, поки що не знаємо.
Манзелі мешкають у трикімнатній квартирі в багатоповерхівці недалеко від центру міста. Подружжя придбало житло вісім років тому, чотири роки робили євроремонт. Спілкуємося на кухні. 36-річний Андрій тримає на руках сина Ігоря, 2 роки.
— Це найменший. Вчепився за мене і не злазить годину. Бо тато вернувся з роботи, — цілує дитину.
Виховують також 10-річного Юрія та Олександра, 4 роки. Ті прибігають, коли мати ставить на стіл тарілку з печивом і кошик з фруктами. Чоловік наливає чай.
— Андрій мені по хаті не помагає, — усміхається Вікторія. — Я сама перу, прасую, їсти готую, прибираю. Це не чоловіча робота. Та й Андрія свої справи вимотують, не мучитиму його ще хатніми клопотами. Він приватний підприємець, займається автозапчастинами. Я бухгалтер за освітою, але з декретних відпусток не виходила. Зате Андрій удома дітьми займається. Юрку уроки перевіряє, з меншими гуляє, купає, кладе спати. Діти його слухають, так само і мене. У нас удома немає поганого і хорошого поліцейського. Нема такого, що тато чогось не дозволив, а мама дозволила. Знайомі запитують постійно: "Як вам вдається не сваритися?". А коли нам сваритися? Часу на сварки не маємо, — сміється.
— Ми от донечку плануємо, — підморгує дружині.
— Як Бог дасть! Ми з чоловіком знайомі з дєтства, років з 12. Жили на одній вулиці, біля Високого Замку, ходили в одну школу. Почали зустрічатися, коли я вчилася в училищі, мала 15 років. Андрієві було 18. Через п'ять років одружилися. У нас сім'я на першому місці, бо головне не гроші та маєтки, а любов і здоров'я. Коли виношувала Юру, ушкодила хребетний диск. Одного ранку мала вставати, а ніг не відчула. В лікарні плакала на плечі в Андрія і просила Бога, щоб дав мені тільки здоров'я стати на ноги.
— Ми любимося, тому й діти наші ростуть у любові, — каже Андрій.
— Діти у нас дуже хороші, — продовжує дружина. — То — мамин помічник, — гладить по спині старшого. Юрій ходить на карате, має жовтий пояс. — Я можу лишити на нього дітей і вибігти на годинку-дві на базар. Як треба, і погодує менших, і памперс Ігорчику поміняє. Сашуля у нас трохи з характером. Якби Саша першим народився, не знаю, чи наважилася би ще на двох. Усе має бути, як він скаже. Вранці, коли збираю у садочок, отак кладу перед ним три пари трусів, три пари шкарпеток і так далі, бо він інакше нікуди не піде, якшо не вибере сам.
— Зате ходить зі мною на футбол, — перебиває її Андрій. — Синку, за яку команду вболіваєш?
— Кар-па-ти! — кричить малий.
Батько схвально плескає його по плечу.
2 
1
Коментарі
4