У хаті, де народився президент України, нині ніхто не живе. За нею доглядає 43-річний управитель Микола Калюжний. Поряд з обійстям, одразу за парканом — цвинтар, на якому поховано батьків Віктора Андрійовича Ющенка. Управитель доглядає і за могилами.
До Сум я приїхав потягом із Києва близько сьомої ранку. В темряві ледве розшукав зупинку маршрутки N7, єдиної, яка йде на автовокзал. Звідти до Хоружівки є три рейси на день, найближчий — через три години. Їх так і називають: перший, другий, третій.
Добре було б поснідати. Довкола вокзалу не знайшов жодного кафе. Тільки чебуречна та кіоск, і в них лишень кава. Кава була й на другому поверсі, в буфеті. І більше нічого, крім п"ятничних сосисок у тісті (а був понеділок).
— Чому у вас тут ніде нема чаю?
Купіть у кіоску пакетик чаю, принесіть, і я вам наллю кип"ятку з чайника
— Купіть у кіоску пакетик, принесіть, і я вам наллю кип"ятку з чайника, — порадила буфетниця, не піднімаючи очей від підлоги, бо якраз підмітала.
Автобус виїхав на 20 хвилин пізніше, ніж за розкладом. На виїзді з міста заскочили на газову заправку. Водій висадив усіх пасажирів, а було нас восьмеро, сказав чекати в "бєсєдкє". В черзі до колонки стояло 28 автобусів.
Їхали до Хоружівки півтори години, прибули після одинадцятої. Вийшов над потічком, перед мостом. Хати — немов у гуцулів, на двох горбах, кроків за сто від дороги. Неподалік потічка — церква, як мені здалося, німецька за стилем.
— То Віктор Андрійович разом з братом Петром побудували, — пояснив робітник з будівництва дитбудинку.
Поряд стенд із написом "Київміськбуд". Питаю, як знайти Ющенкову хату.
— Ющенків у нас багато — 30 хат, — каже чоловік. — Вам, певне, у президентську треба. Он туди, півгодини пішки звідси.
Ющенків у нас багато — 30 хат
Магазин тут у приміщенні, яке, мабуть, колись було фермою. У довжелезній будівлі з одного боку пекарня, а посередині, за старими дубовими дверима, магазинчик — три на три метри. Там тільки вафлі, печиво й зефір у шоколаді, й продавщиця гризе пряник.
Новесенький, чорнесенький асфальт весь зачовганий гноєм. Минаю кілька хат, доходжу до школи. Школа проста, видно, колись це була садиба місцевого пана. Перепитую дорогу в учительки, яка стоїть біля хвіртки.
— О, Віктор Андрійович! — сплескує в долоні молода жінка. — Він стільки зробив для села!..
— А що саме?
— А дорога? — аж спалахує вона. — Яка в нас дорога! Ви бачили? До нього тут навіть асфальту не було.
Будиночок покійної матері президента знаходжу, орієнтуючись на єдиний в селі, як пояснила вчителька, черепичний дах і червону цеглу.
На подвір"ї застаю управителя — Миколу Калюжного, одягненого в усе чорне: кожух, штани, на голові — ондатрова шапка. Він настільки звик до щоденних наїздів журналістів, що без зайвих запитань веде мене по давно встановленому маршруту — спершу на кладовище. Обходимо хату — невеличку й стару, але обмуровану, з двома супутниковими антенами на даху — і відразу опиняємося перед могилами батька й матері Віктора Ющенка. Микола каже, що доглядає і за ними.
З цвинтаря повертаємося до воріт. Звичайне селянське подвір"я, хлів, криниця, лавка біля неї, виноград.
— До хати не можна, — попереджає управляючий, оглянувшись через плече. — Віктор Андрійович не дозволяє.
— А він часто приїжджає? — дістаю фотоапарат. — Фотографувати можна?
Батько просив,
аби все тут було, як при мамі
— Можна, — махає рукою Микола. — Батько, а ми його так з поваги називаємо, приїздить тепер не часто. Був тоді, як Єханурова призначав. Мав бути на Івана Купала, але доїхав тільки до Сум і повернувся до столиці. Тепер чекаємо президента на річницю смерті його матері. Ще й пам"ятника нема. Є тільки в тата його, а могили мами не чіпають до року.
— А ви тут живете, в цій хаті?
— Ні, я з Недригайлова, з райцентру. Приїжджаю сюди щоранку маршруткою, — відповідає Микола і веде показувати господарство. — Ночував тільки раз — якраз тоді, на Купала.
Обходимо хлів з прибудованою кімнаткою, відкриваємо хвіртку на господарське подвір"я. Там повно курей. Микола каже, що їх — 30, і жодна не здохла від курячого грипу. А в хліві — свиня. Було дві, та одну він недавно зарізав. М"ясо віддав до сиротинця. У селі є старий дитячий будинок. Наступного року дітей мають переселити в той, що будується.
— Усе завдяки Вікторові Андрійовичу. Є ще й дві кози, ось тут вони. А онде, — Микола показує за паркан на пасовище, — Ющенкові гуси — 40 голів. Щодня годую, чищу. Батько просив, аби все тут було, як при мамі.
— То ви на зарплаті?
Микола відповідає, що про зарплату казати не має права.
Заходимо до прибудованої до хліва кімнатки. В ній чисто, та по запаху відчувається, що саме тут готуються харчі для президентської живності.
На підвіконні стоїть величезний ящик, в якому ростуть якісь незнайомі саджанці — високі, кольорові. Микола пояснює, що батько любить поратися в городі й садку. Тут також стоїть невеличкий телевізор. Виявляється, то робітники дивляться у вільні хвилини.
— У вас є помічники?
— Та ні, я сам встигаю, — сміється він. — Отам, бачите, в садку, будиночок з колод? Його привезли з Карпат — він бджільницький. Розібрали в гуцульському селі й привезли на вантажівці. Віктор Андрійович дуже любить пасіку. Вулики є в нього і в Безрадичах, на дачі. Там він жив, доки не переїхав торік до Києва.
Президент, коли приїздить, кожному робітникові руку тисне
З будиночка виходить столяр з долотом у руці, вітається і прикурює у Миколи. На город, оточений невисоким новим зеленим парканом, заскакує чужий пес. Робітник кидає в нього мерзлими грудками, управляючий також. Виганяють собаку на кладовище.
— А що, город ви також садите? — питаю задиханого Миколу.
Він потроху розговорюється. Я сказав йому, що два тижні відсидів у наметі на Майдані, от він і подобрішав.
— Аякже, — розводить руками управляючий. — Як і має бути в селі. Майже всю картоплю віддаємо до сиротинця. Три мішки відвезли до Харкова, до Петрового сина. Петро тут буває частіше за Віктора Андрійовича. Він і строгіший. З ним не побалакаєш, як з батьком. А президент, коли приїздить, кожному робітникові руку тисне.
— А як ви потрапили до президента?
Микола розповідає, витираючи руки об ганчірку, що "батько дуже любить старожитності різні". Якось, а було це 2002-го, перевіз до Безрадичів справжнього вітряка. Той неподалік Хоружівки стояв. Треба було комусь зібрати його. Стали шукати столярів по селах.
— Приїхав його управляючий з дачі, теж наш земляк, Олександр Іванович Кірний. І знайшов мене та ще кількох, — розповідає. — Я сподобався батькові на дачі під Києвом, от він мене й залишив при собі. Тепер ось маю цю роботу.
Він розказує, що пізніше був ще один вітряк. І що в Безрадичах уже не одна хата привезена і зібрана стоїть. І всі особливі, не прості — взірці народної архітектури.
— Бачив я на його дачі багатьох відомих політиків, — упіймав кураж оповідача Микола, коли ми стали при лавочці біля криниці. — Червоненко, знаєте, як і Порошенко, дуже пихаті. Йдуть і нікого не помічають: ні мене, ні робітників. Тільки президента бачать. Кінах простіший. А от Тимошенко жодного разу не приїжджала. Я так хотів її побачити, та не вийшло. Шкода мені, що вона зрадила батька.
Йдемо до воріт, бо незабаром має бути друга маршрутка. Микола розповідає, що Віктор Андрійович — дуже проста в спілкуванні людина, м"яка і добра.
Коли приїздить до Хоружівки, обійде всіх сусідів, усіх перепитає, що кому треба. А найперше йде до тітки Дусі — маминої приятельки, хата якої зовсім поряд. Кухаря привозить свого, той готує в кухні. Часто президент залишається в хаті сам-один і сидить там годину й більше.
— Село це славне, — каже Микола. — Он там — хата Дорошенка, який редактором у Києві працює. А ліворуч, трохи збоку, хата Олекси Ющенка — відомого українського поета, заслуженого діяча культури. В ній нині ніхто не живе. Пан Олекса старенький, не приїздить уже з Києва.
Сам Олекса Ющенко неодноразово наголошував, що вони з Віктором Андрійовичем — не родичі, а лише односельці
— Кажуть, він дядько Віктора Андрійовича?
Микола відповідає, що теж таке чув, але то не правда: просто однофамілець і близький друг батька президента. Та й сам поет неодноразово наголошував, що вони з Віктором Андрійовичем — не родичі, а лише односельці.
Дорогою між пагорбами проїжджає "дев"ятка" з причепом, голосно сигналячи.
— Донецькі приїхали, — пояснює управляючий.
— Донецькі?
— Вони щоосені приїжджають. Отак сигналять, щоб хто має картоплю, виходив і їм продавав. У Хоружівці картопля добре родить — гною багато, бо люди корів держать. А в них там тільки вугілля.
Ми якраз виходимо на заїжджений гноєм асфальт, коли повз нас проїжджає машина. На ній номер Єнакієвого — рідного міста Януковича. Ми з Миколою аж трясемося від сміху. А водій сигналить до нас і на Ющенкових гусей.
1 
1
Коментарі