Три дні й три ночі в Луцьку сповідалися 300 анонімних алкоголіків із Росії, США, Польщі, Білорусі та України. Там проходив з"їзд товариства "АА" (анонімних алкоголіків). Наймолодшому учасникові, з Сибіру, щойно виповнилося 20, найстаршому, Ніколаю з Білорусі, — 80.
Із 58-річним Богданом Володимировичем зустрічаємося в залі готелю. Сивий міцний чоловік сідає на бильце крісла. Лляна сорочка випрасувана, туфлі начищені до лоску.
— Е-е-е, хлопці! — заперечливо виставляє він долоню. — Знімайте тільки зі спини. Як тільки зробите портрет — присяду на стакан, таке вже бувало.
Долонею Богдан затуляє татуювання на лівій руці: парашут і група крові. Два роки він служив десантником у Німеччині. Каже, що через пиятику часто сидів на гауптвахті. Потім слюсарював на Луцькому авіаційному заводі.
— У 22 роки одружився, а пити почав у 13 — бавився вином і пивом. У армії привчили до "дєжурного полтінніка", а на заводі вже бухав по-взрослому, — зі смаком розповідає. — Получав нормальну зарплату — 370 рублів. Усе до копійки пропивав. Навіть улітку ходив у заводській спецовці й робочих черевиках.
Чоловік дістає з кишені портмоне. Показує фото дорослих дітей.
— Мав уже сина і доньку. Навіть цукерки їм не купив. Коли жінка пішла від мене, напився так, що потрапив у дурдом. Мене схопила алкогольна епілепсія. Думав, помру. А коли відкачали, почав ще дужче пити.
Через віскі втратила роботу і бойфренда
9 січня 1991 року Богдан вважає своїм другим днем народження. Наснилася йому мама. Стоїть на роздоріжжі і промовляє: "Синку, як хочеш мене бачити живою, кидай пити". Наступного ранку на роботі похмелялися після Різдва.
— Я вилив горілку назад у пляшку. Відтоді не п"ю 15 років. Ходив на збори баптистів, п"ятидесятників, був у харизматичній церкві.
Нині пан Богдан живе з новою дружиною. Виховує двох онучок. Порається на дачі, відкладає гроші на машину. 13 років відвідує одну з луцьких груп анонімних алкоголіків. Розповідає, що збираються вони чотири рази на тиждень. 15–20 людей винаймають на півтори години за 50 грн зал. П"ють чай із тортом і розмовляють про алкоголізм. Щороку останньої неділі липня організовують з"їзд алкоголіків — щоразу в новому місці.
— Бо від запою відділяє рюмка водки, — зізнається чоловік. — Стримують тільки зустрічі в АА.
У залі розмовляють російською, польською. На чоловіках костюми і краватки. У руках — барсетки. Жінки обступили 30-річну Дженіфер із Лос-Анджелеса. Та розповідає, що через віскі втратила роботу і бойфренда. У неї статура моделі, вдягнена в облягаючи джинси і барвисту блузку. До Луцька прилетіла за свої гроші. Сипле жартами ламаною російською.
— Дєвочкі, Америка вам поможєт? Кажется, у вас так гаварьят? — садовить поряд себе Галину з Києва.
Дехто позіхає. Уночі анонімні алкоголіки продовжують обговорювати свою хворобу в готельних номерах. Шість-вісім людей накривають шведський стіл, замовляють тістечка з кавою. Найцікавіші історії записують у хроніки, які потім читають клієнти наркодиспансерів і витверезників.
— Серед нас є ті, хто не пив 20 років? — виходить у центр зали 56-річний лучанин Сергій.
Жодної піднятої руки.
— 17 років?
Сім рук. У залі оплески.
— А тепер підніміться, хто не пив день, — підвищує голос чоловік.
Із останнього ряду несміливо встає небритий дядько в м"ятій сорочці. Йому влаштовують овацію.
— Молодец, умница! — кричать із перших рядів. Американка Дженіфер плаче.
2 
1
Коментарі