"Я за славой не гналась. Когда в 1950-х приехала в Киев, меня мало кто понимал: окала, чокала. Не очень культурной была, красиво говорить не умела", — 76-річна Віра Крепкіна накульгує у своїй квартирі в центрі столиці. Сідає на ліжко, притуляється спиною до стіни.
Віра Самуїлівна брала участь у трьох Олімпіадах: у Гельсінкі 1952-го, у Мельбурні 1956-го й Римі 1960-го. Народилася вона в Росії, у селі Котельниче Вологодської області. Дівоче прізвище — Калашникова.
— Батько Самуїл Михайлович помер на фронті, у мами Марії Михайлівни було чотири сини і я — одна дівка. Мама темна, один клас освіти мала. Прибиральницею в сільській лікарні працювала. Якось прийшов учитель набирати спортивну команду за честь школи виступати. Був 1949-й, я в сьомому класі, товста така, незграбна. Приїхали у Вологду. Дали мені широкі шаровари, майку з довгим рукавом. Стою перед забігом на 100 метрів, хвилююся. Дивлюся: дівчина, яка має бігти зі мною, нагнулася й у землі копається. Думаю: чого це вона раком стала? Я теж нагнулася в низький старт. Крикнули "Марш!" — я як рвону! Добігаю до бинта медичного натягнутого — і шмиг під нього. Хоч прибігла першою, а результат не зарахували, бо бинта треба було грудьми торкнутися.
Віру запросили вчитися до спортивної школи у Вологді. 1951-го включили до збірної СРСР.
— На першості Союзу в Мінську перед забігом лежу на полі, бо жарко. Підходить до мене хлопець і пропонує води попити, "боржому". Я відігнала б його, бо мамі обіцяла: ніяких хлопців. Але ж пити страшно хотіла! Дав він мені води й армійську велику хустину свою, щоби піт витерла. У фіналі я зайняла четверте місце. Тренер мене викликав і каже: "Не здумай виходити заміж або ще гірше — народжувати!" Із 1200 рублів стипендії я половину мамі відіслала, щоб брати вчилися. Увечері якось ідемо із подругою Ніною по Мінську. Дивлюся: на іншому боці дороги хлопець, який мені "боржом" давав пити. Я подругу за руку — і до нього. Він мене теж упізнав. Михайло Степанович після війни служив у Німеччині, а до Мінська у відпустку до сестри приїхав. Обмінялися адресами, але листів писала мало, бо ж малограмотна.
Із Михайлом Крепкіним побралася 1953-го.
Не здумай виходити заміж або ще гірше — народжувати!
— Повезла його до мами знайомитися. А то зима, мороз. Мама в бараку жила. Ліжок не було, на підлозі спали. Михайло мамі наче сподобався, лише запитала, чи він не єврей. Міша так сміявся: "Швидше ти єврейка, бо ж по батькові Самуїлівна". А батько мій народився в день Самуїла, тому так і назвали. Розписалися в Москві. У свідки я взяла тренера Галину Пилипівну, від Міші був майор. Шлюбну ніч у готелі провели. Зранку Міша в Німеччину полетів служити, а я — на всесоюзний збір у Срібний Бір.
Сина Андрія народила 1955-го.
— Який був скандал, коли узнали, що я вагітна! Пологи пройшли легко. Через півроку пішла тренуватися знову, щоби потрапити на Олімпіаду. Труси, майка, тапки — вийшла на старт. Приносять мені телеграму: "Андрій пішов ногами". Я перехрестилася й побігла.
На Олімпіаді в Римі Віра Крепкіна здобула "золото" зі стрибків у довжину.
— У них я ніколи не виступала. Ще й мене зі списків спортсменів викреслили, бо перехворіла на хворобу Боткіна. Але міністр спорту список не затвердив без мене. Наказав везти мене в Рим, щоби виступала на 100-метрівці й запасним номером — у стрибках у довжину. Перший раз стрибнула на 6,22 метра. Перехрестилася, думаю, більше нічого не треба. Потім глянула на трибуни — Михайло Степанович сидить! Я ледь не зомліла. Він спеціально приїхав, щоб на мене подивитися. Викликають знов стрибати. Розбіглася — судді заміряють: "Світовий рекорд — 6,37 метра!" Моя мама дивилася трансляцію по телевізору. Стала хату кроками міряти, аж на двір вийшла. Усе дивувалася: "Как Верка сиганула — хату перепрыгнула".
Після завершення спортивної кар"єри Крепкіна тренувала дітей із Бучанського притулку під Києвом.
— Пропонували мені йти у спортивний комітет тренером. Але чоловік сказав: "Згадай, звідки ти вийшла. Краще допомагай сиротам". У нас не було ні дач, ані машин. Усі казали, що ми дураки.
У квітні Вірі Крепкіній вручили премію "Гордість країни" в номінації "Сімейна історія".
— Із чоловіком прожили 56 років душа в душу. Отут Михайло Степанович сім років пролежав нерухомо, — киває на ліжко, облаштоване системою для піднімання лежачого хворого. — Останні кілька років я на візку їздила — тазостегновий суглоб зовсім стерся. Коли мене оперували, переживав і зліг з інсультом. Міша мені всіх заміняв — маму, брата і психолога.














Коментарі