Невеличка хвіртка відчиняється зі скрипом. Гавкає білий з чорним вухом песик. З дверей визирає господиня:
— Заходьте, не бійтеся. Бім, чого ти гавкаєш?
На подвір"ї гребуться кури. До порогу веде вимощена з бетону доріжка. Старенька хата вибілена й підведена смолою, вікна пофарбовані в блакитний колір. Під хатою лавочка.
До села Лозуватка Компаніївського району Кіровоградської області Михайло Тимофійович, якому зараз 82 роки, та 77-річна Валентина Микитівна Ракіти переїхали сім років тому. До цього жили в селі Червоновершка цього ж району.
— Переїхали, бо вже старі, а тут доця Ніна живе, то ми біля неї. Але скучаю за Красновершкою, — з сумом розповідає жінка.
На стіні між двома вікнами календар з Юлією Тимошенко і фотокартки онуків та правнуків. На високому ліжку сидить господар і дивиться "Караоке на майдані".
Місяців два ходив і не цілував мене. Я вже думала гнати
— Валя, йди, зараз скажуть, хто виграв, — повертає голову в бік дверей господар.
— Та ось у нас інтерв"ю братимуть, — озивається Валентина Микитівна. — Виключи ти той телевізор.
— То ти все розказуй, бо я вже нічого не пам"ятаю, — каже чоловік.
Валентина Микитівна сідає на інше ліжко навпроти чоловіка. Починає говорити голосніше, щоб і він чув.
— 1949 року приснився мені сон у ніч на Андрія, 13 грудня, що вийшли ми за село і йдемо по житньому полю вдвох стежкою, а кругом нас колосся хитається. Йдемо за вітром. Йому чуб задуває, а я руками його зачісую назад. Я тоді не надала значення цьому провидінню. А через рік стрілася з ним і не могла згадати, де я його бачила. Мене направили у партшколу в Кіровограді техпрацівницею, бо незабаром ця школа мала перебазуватися в наше село. А він там навчався, — жінка на мить замовкає. — Виходжу якось подзвонити, а він загубив свої документи і сидить чекає міліцію, щоб заявити. "Чого це ви не на заняттях?" — запитую. Він каже: "Жду жінку з дитиною". Потім я поцікавилася в бібліотекарки Віри Іванівни, а вона сміється: "Ой, та немає в нього ніякої жінки і дитини".
Згодом, коли Валентина Микитівна принесла пошту в гуртожиток, де жив Михайло Тимофійович, зрозуміла, що саме він їй наснився.
— Я ходила тоді з нашим сільським хлопцем Грицем. Вже ми планували одружитися, мами наші сваталися. Якось всі гуртом, молодьож, пішли в кіно. Коли верталися назад, і Гриць повернув мене проводити, Міша сказав: "Тобі тут немає що робити", — жінка робить паузу. — А я мовчу, бо мені цей вже нравився. Сільські хлопці боялися тих, які в партшколі навчалися, бо їх багацько було. Та так ми й почали ходити, а через рік, 1951-го, побралися.
Валентина Микитівна вимикає телевізор.
— Та бо ж нічого не чути, — пояснює чоловікові. — Весілля в нас було бідне. Мама трохи горілки вигнала. Чоловік 40 гуляло. У мене було блакитне сатінове плаття, а у Міші сорочка такого ж кольору.
За рік Михайло Тимофійович закінчив навчання й мусив відпрацювати три роки в колгоспі свого рідного села Шпаково Новомиргородського району Кіровоградської області. Він поїхав, а вагітна Валентина Микитівна залишилася в Червоновершці.
— Через день я получала од нього листи. В кінці кожного він писав: "Нікого не слухай. Я знаю, що всі кажуть, наче я тебе покинув, але я ніколи не покину тебе з дитиною".
У селі Валентині заздрили. Від народження вона не бачила на праве око, а одружилася в часи, коли хлопців бракувало.
— Міша як привіз мене вперше до своїх батьків, а ми вже розписані були, то його мама Федоска сказала: "Що ж ти привіз каліку?" А він відповів: "Я не брав собі робітницю, а брав жінку. І якщо вам вона не подобається, то я її більше не привезу". І після того ніхто з його родини мене не попрікнув, — каже Валентина Микитівна.
Жінка зізнається, що ніколи в житті не фарбувалася:
— Лише духалася. Одеколони дуже любила — "Шихиризада" або "Красна Москва". Колись вискубла брови, та Міша мене вилаяв. Одного разу йшли ми на гулянку, я напудрилася. Все обличчя стягло мені, порепалося, наче земля після дощу. Дійшли до рівчака, та й обмилася у ньому. Відтоді ніколи більше не експериментувала.
Запитую в Михайла Тимофійовича, чим сподобалася йому Валентина Микитівна.
— А я знаю? — каже чоловік. — Понравилася, та й усе. Красіва була. Отак підрізане волосся було, — торкається рукою плеча.
— Не розказуй, — перебиває його дружина. — Коси в мене були довгі, густі. Я заплітала дві коси й викладала таким кокошом, як у Юлі Тимошенко, — гладить коротке волосся. — Тільки в неї одна коса, а в мене дві було.
— Та я не помню вже, — відказує чоловік. — Але скажу вам так: мені було 26 років, а я боявся притулитися до неї.
Михайло Тимофійович кладе зморщені руки на коліна.
— Місяців два ходив і не цілував мене. Я вже думала гнати, — сміється дружина.
У вересні цього року подружжя відсвяткує 56-у річницю спільного життя.
1925, 1 лютого — Михайло Тимофійович Ракіта народився в селі Шпаково Новомиргородського району Кіровоградської області
1930, 11 червня — Валентина Микитівна народилася в селі Червоновершка Компаніївського району Кіровоградської області
1940 — Михайло Тимофійович закінчив 7 класів неповної середньої школи у с. Шпаково
1944, січень — пішов на війну, лютий — поранений у праве плече, неподалік міста Корсунь-Шевченківський Черкаської області
1947 — Валентина Микитівна закінчила 6 класів середньої школи
1950 — познайомилися в місті Кіровоград
1951, 30 вересня — одружилися в селі Червоновершка
1952 — Михайло Тимофійович закінчив партійну школу за спеціальністю "агроном"
1952, 6 грудня — народився син Михайло
1955, 19 червня — з"явилася на світ донька Ніна
1964, 3 вересня — народилася донька Олена
2000 — переїхали з села Червоновершка до Лозуватки Компаніївського району Кіровоградської області
3 
1
Коментарі