"Бачите, пише "інтимно". Натискаєте — і звучання із колонок стає приглушеним і м"яким. У молодості то була наша з бабою найулюбленіша кнопка в радіо", — 71-річний Валентин Вдовиченко із села Липини поблизу Луцька показує на передню панель радіоли "Урал" 1953-го. Пенсіонер перетворив столярну підсобку на власному обійсті в музей старих радіоприймачів. За 30 років колишній столяр Луцького пластмасового заводу зібрав майже 100 вітчизняних радіоприймачів, магнітол і радіол.
Музей розташований у бічній підсобці барака-столярні, що під вікнами мурованої хати. Дубові вхідні двері на масивній колодці. При порозі висять на цвяхах три картузи: білий — на свята, фіолетовий — до гостей. Зелений, затертий до дірок — для роботи.
Валентин Васильович вмикає радіолу. Після нетривалого потріскування з динаміка лунає голос диктора. В апараті гудуть старі лампи розжарювання. Приймачі живляться від 20 розеток у дерев"яних стінах. На кожній — пластмасовий трійник із різнокольоровими дротами. Один приймач — громіздкий, інкрустований кольоровими породами дерева — увімкнутий в окрему розетку.
— Цей апарат слухав особисто генсек Леонід Брежнєв, — пенсіонер погладжує корпус радіоли ВЕФ-Акорд 1964 року випуску. — Зняли її з урядового вагона поїзда, яким генеральний секретар їздив у відрядження по Союзу. Брежнєв користувався радіолою десь із рік. Потім вагон поміняли на сучасніший, апарат списали.
Окрім різьблених візерунків, радіола нічим не примітна: лаковане покриття, обтягнуті золотистою матерією бічні гучномовці, груба пластмасова ручка для пошуку радіохвиль.
То була наша з бабою найулюбленіша кнопка в радіо
— Генсеківський апарат не рівня першій у СРСР комбінованій магнітолі "Вайва" 1967 року, — задоволено каже Вдовиченко. — Ці магнітоли за шалені гроші купувало лише компартійне начальство. У часи застою коштували як імпортна меблева стінка або кухня! А я знайшов її на звалищі, відремонтував. За ці апарати можна було сісти в тюрму, — показує на кілька радіоприймачів "Дніпро-52". — Бо навіщо радянській людині такий потужний приймач? Не інакше як слухати ворожі заокеанські голоси.
Школярем Валентин Вдовиченко після уроків залишався у класі фізики, щоб до вечора паяти дроти й мідні плати. Восьмикласником проміняв батькову гітару на радіоприймач. Парубком хотів піти вчитися на майстра радіотехніки. Проте в Луцьку не було такого фаху. Став столярем.
— Скільки його пам"ятаю — постійно під рукою якесь радіо, — говорить 68-річна дружина Лідія Павлівна. — Люди приходять до нас не лише за столяркою, а й щоб полагодити радіо чи телевізор.
— Оце моя улюблена марка — "Москвич", — пенсіонер бере з полиці пластмасовий приймач. — Саме з нього почав збирати свою колекцію. Хотів купити машину "москвич", а грошей зібрав тільки на радіо.
У подружжя Вдовиченків троє дорослих дітей. Батькового захоплення вони не перейняли.
— Сам у цьому винен — не зміг втримати в сім"ї щасливу літеру "В", — чухає потилицю Валентин Васильович. — Сина назвав Василем, старшу доньку Валентиною, а з меншою не склалося. Хотів назвати її Василиною, а жінці подобалося ім"я Галина. Поїхав у відрядження, а баби швиденько зговорилися, пішли в сільраду й записали доньку по-своєму.
1937, 12 вересня — Валентин Вдовиченко народився в с. Вівсяники Козятинського р-ну на Вінниччині
1952 — проміняв батькову гітару на радіоприймач
1958 — демобілізувався з танкової частини поблизу Яворова на Львівщині
1960 — одружився з Лідією Чакорис, народився син Василь, нині інженер-автомобілебудівник
1962 — з"явилася на світ донька Валентина, нині працює кухарем у Луцьку
1965 — народилася донька Галина, нині медсестра
1978 — почав колекціонувати радіоприймачі та радіоли















Коментарі