Полтавка 92-річна Галина Пащенко 1942-го допомогла втекти з полону дев'ятьом чоловікам у селі Новофедорівка Чутівського району на Полтавщині. За це її вагітною двійнею німці забрали до в'язниці. Хотіли розстріляти.
— Плєнні у школі напротів нашого двору жили. Німці заставляли їх дорогу строїти із села у село. Мені жалко було хлопців, так я їм дома і їжу готувала, і тютюн сушила. Наберу пакунки та відношу. Вони нарадуваться не могли: "Спасібо тобі, Галочка, що ти у нас є така хороша", — згадує Галина Степанівна. — А один з плєнників Володя один раз в день до нас за водою їздив. Приїде бричкою, з колодязя натягає води у бочку і назад вертається.
Ганна Степанівна виглядає молодше свого віку. Пальці вузлуваті, руки трусяться. На лівій щоці має велику бородавку. Веде до будинку в приміському селі Климівка. У кімнаті стоять два ліжка та старий сервант.
— А один раз Володя мене за руку взяв і подальше від хати одводить. Шепоче: "Галинко, ми ноччю біжать надумали. Нема у нас сил та жєланія на окупантів работать. Будем до своїх пробираться. Ти тільки дорогу нам найти поможи, бо не мєстні. На патруль наскочим", — сідає на постіль. — Я зразу рішила, що буду помагати, хоч і знала, що за таке розстріляють. Того й рідні нічого не сказала, аби їх під удар не ставить.
Галина Степанівна рукою витирає сльози.
— Сім десятків пройшло, а до сіх пор плачу, як згадую оцю історію. З Володею договорились встрітитися, як стемніє. Плєнним треба було через річку на другий берег перебираться. Я нашу лодку в очерет загнала, а зверху хмизом закрила. Вечором до річки прийшла, а там уже дев'ять плєнніков стоять. Я їм сховку показала й об'яснила, в яку сторону на другому березі іти. Як лодка відплила, додому вернулася. А тільки світать почало, чую — собаки гавкають. Я до вікна, а у дворі два здорових німці з переводчиком. У хату ввірвались та до мене: "Де плєнних діла?!" Я отнєкуваться начала, а вони мене за шкірку хватають: "З нами пойдьош".
Сначала у комендатуру завели. Один з нємців пльоткою по спині б'є, кричить: "Гдє, гдє дев'ятьох діла". А мене у жар кидає, но не признаюся. То вони мене на стульчик посадили і рідну тітку заводять. Вона у ноги впала, проситься: "Пане, нічого я не знаю. Ви тільки не губіть". А потом ще двох жіночок привели. Посчитали, що ми вчетвером помогли полоненим утекти.
Після допиту чотирьох посадили у кузов вантажної машини та відвезли у Полтавську тюрму. Як рушила машина, я ліцом до односельчан стала й у весь голос як заспіваю: "Последний день гуляю с вами я друзья. Прощайте". За машиной братік меньшенький побіжав. А мама тільки й плаче із сестричкою. Їй хтось з людей сказав, що нас на розстріл увезли.
Скоріше за все то односельчанка Пашка Пасічна на мене німців навела, — додає. — Вона з німецьким переводчиком встрічалася. У тюрму привезли та зразу на допрос визивають. За руки підвішувать хотіли. Тоді зирк на мій живіт і відпустили. Я вже на сьомому-восьмому місяці була. То після цього не били, а тільки страхали.
У тюрмі сиділа місяць.
— А в один день утром через вікно у камеру переводчиця каже, щоб до розстрілу готовилась. Я до нічної сорочки розділася та у вестибюль вийшла. Дивлюся, а до мене два німця біжать, якусь бумагу тицяють: "Галя Пащенко, ти свободна", — сплескує у долоні. — Оказалося, що сільський староста Михайло Білокур 101 підпис у селі зібрав. Люди розписувалися, що я не маю ніякого отношенія до побєга.
Галину Пащенко і трьох жінок випустили.
— Дали нам удостовєрєніє, аби патруль не трогав. Ми нєсколько днів пішком до Федорівки добиралися. У кінці я вже йти не могла, то жіночки мене попідруки взяли і так тягнули. За 12 днів я двох хлопців родила — Віктора та Миколу. Колєнька за кілька днів помер, а Вітя до 68 років дожив, а два годи тому умер.
50 років Галина Пащенко прожила з чоловіком Григорієм. Він пройшов війну. 1945-го у місті Дрезден отримав наскрізне поранення живота. Після шпиталю служив у різних містах України, перевозив із собою сім'ю. Крім сина, у подружжя народилися двоє доньок. Зараз у Галини Степанівни є шестеро внуків та восьмеро правнуків. Чоловік помер 20 років тому.
"Перед смертю Ляля захотіла зіграти свадьбу"
У тюрмі Галина Пащенко познайомилася з Лялею Убийвовк, керівником підпільної партизанської організації "Нескорена полтавчанка". Співала на тюремному весіллі підпільниці.
— Лялю готували до розстрілу. І вона перед смертю захотіла свадьбу справити з нареченим Сєрьожкою, який сидів у сусідній камері. Вона попросила переводчицю, щоб та від батьків принесла їй голубе плаття, туфлі й фату, — згадує Галина Степанівна. — Свадьбу грали через азбуку Морзе. Коли вони вистукували присягу вірності, я вікно зі своєї камери на вулицю відкрила і співала весільних пісень. Люди за забором стояли та плакали.
За кілька днів Лялю Убийвовк вивели на розстріл.
— Я з нею у вестибюлі стояла. Ляля обняла мене сильно і шепоче: "Мені всьо равно, що зі мною зроблять. А тебе жалко, бо янголятко під серцем носиш". Як сказала це, то считай зразу ж її і увели.
26 травня Лялю Убийвовк та шістьох членів підпільної організації розстріляли за міським кладовищем. Серед загиблих — наречений підпільниці.
2 
1
Коментарі
59