— Давайте зустрінемося в Музеї ідей у центрі. Там смачний квас та копітка (бринза в тісті та вершковому маслі. — ГПУ), — запрошує білоруський художник 46-річний Андрій Азаров. Його знають за псевдонімом Талєрка. Після Революції гідності переїхав із Мінська до Львова. Виробляє сиров'ялену ковбасу.
— Тільки вчуся говорити українською. Швидко та грамотно поки що не виходить, — вибачається, переходить на російську. — За останній рік життя кардинально змінилося. Я працював дизайнером, створював інтернет-сайти. З 2003-го десять років заробляв у Москві. Думав, буду кар'єру будувати. Доріс до керівника — і повернувся в Мінськ. На відкладені гроші прожив два роки. Потім в Україні відбувся Майдан. Мене наче перемкнуло. Зрозумів, у вас більше шансів побудувати нормальну країну. Зібрав речі й поїхав.
Як це сприйняли рідні?
— Важко. Дружина мусила прийняти мій вибір. Вона — теж художник. Познайомилися в училищі. Нам легко переїжджати, бо не нажили власного будинку, квартири, дачі. Усе життя орендуємо. У Львові це проблема — знайти квартиру надовго та без меблів. Тут, як правило, пропонують подобову оренду. У Мінську простіше, бо немає туристів.
Що вас не влаштовувало на батьківщині?
— Там у всьому — Радянський Союз. Найбільше дратували дебільні символи, які Лукашенко нав'язав. Наприклад, червоно-зелений прапор. Білоруський — біло-червоно-білий, він має історію з середньовіччя. 1988 року я ходив із таким. Тоді нас, студентів, за це газом труїли. Ситуація загострилася після Майдану. Зрозумів, що до акцій протесту не готовий. Підтримки не буде, я швидко сяду до в'язниці. Вирішив: краще поїду в Україну. У вас погані дороги, але це легше змінити, ніж думки людей.
Мінськ — ніби окупований. Поліція ходить із дубинками. ОМОНівці — під два метри зросту, міцні. Туди вибирають людей із сіл. Якщо треба когось із городян побити, щоб не було жалості.
Білорусам це рано чи пізно набридне.
— Росте непередбачуване покоління. Молодь береться говорити білоруською. Але за Лукашенка все рідне сприймається як опозиційне. Можна отримати по голові. Думаю, це тихе болото може закінчитися великою кров'ю, або ж помаленьку затихне. Я не маю часу чекати, хочу робити щось зараз.
У Білорусі роблять якісні продукти?
— Що білоруське класне — це міф, створений росіянами. Нашу продукцію сприймають як взірець якості. Якщо порівняти українське та білоруське — перше краще.
Як вам життя у Львові?
— Побачив — де менше російської мови, там більше самостійності. Західняки розраховують на власні сили, а не чекають що за них хтось зробить. Але мають звичку залучати до всього родичів. Формат "кум-кум" працює проти України. Бо якщо кум — тупий дурень, провалу не уникнути. У бізнесі не повинно бути родичів. Потрібні фахівці.
Зараз шукаю інвестора, який би не лише дав грошей і чекав, коли поверну. Мені потрібний розумний партнер, хто порадив би, як маю успішно вести бізнес. Все інше зможу сам.
Чому взялися за ковбасу?
— Голодним студентом постійно думав про їжу. Життя звичайної людини складається з того, що є в магазині й чого немає. Купив, зварив, поїв. Я ж зі своїм художнім способом мислення почав творити. Коли є шматок хліба, трохи цибульки, сало — і більше нічого. Нас учать, що в кулінарії не можна експериментувати. Це як хірург, який не може без досвіду різати. Я став аналітиком. Мав рецепти настільки перевірені, що зміг їх віддати людям. На власному сайті розміщував на чотирьох мовах. Діяльність знову звелася до художності. Раніше мав обмежене коло прихильників, а тепер аудиторія розширилася. Моє мистецтво можна їсти. Навчив людей, що влітку не варто смажити картоплю. Краще приготувати холодний суп.
Сиров'яленим м'ясом зайнявся, бо у Львові його нема. Це дуже тривала технологія. Потрібна спеціальна камера, ковбаса має зріти місяць. Ніхто з галичан так довго чекати не буде. Вони швидко молотять, коптять, продають.
Картини писати перестав. Як висловився один письменник: можеш не писати — не пиши.
Зараз моє завдання — зберегти однаковий смак ковбаси. Якщо людина їстиме й не впізнає його — нічого не вийшло. Важко, бо поки не маю постійного постачальника. Свині мають рости в однакових умовах. Нам потрібні тварини 9–12 місяців. У сиров'яленій ковбасі такі нюанси відчуваються.
Важко було починати бізнес із нуля?
— Все було, як в анекдоті. Чоловік приїхав у Нью-Йорк. Спочатку продав яблуко — за нього купив два. Ті продав, купив чотири, а тоді вісім. Згодом померла бабуся і залишила мільйон у спадок. У мене все було так само, тільки без бабусі. Збільшував удвічі виробництво ковбаси. Дійшов до стелі — 100 кілограмів на місяць.
Ціна така, як і на контрабандну ковбасу — 400–450 гривень за кілограм. Але там вона мелена, а в мене — різана шматками. Усіх клієнтів записую. Спочатку ковбаса була не дуже вдала — смачна, але пересушена.
Важко жити в Україні з прізвищем Азаров?
— В аеропорту, як бачать паспорт, усміхаються. Жартуємо: син Миколи Азарова переїхав у Львів. Я Миколайович по батькові. Азаровим значусь лише в документах. Всі знають мене як Андрія Талєрку. Білоруською це означає "тарілка". 2014-го під таким псевдонімом видав кулінарну книжку "Як навчитися готувати не по книгах".
Чула, що половину прибутку віддаєте в зону АТО.
— Із волонтерством трохи обламався. Спочатку думав, що зможу. Я ж художник, у мене все на емоціях. Кілька місяців щотижня по 500 гривень передавав. Коли робив трошки ковбаси — вдавалося. Тепер роблю більше, живих грошей залишається менше. Почав передавати шкварки. Взимку "Новою поштою" відправляли. Для бійців печемо хліб по собівартості. Особливо йде гречаний на заквасці.
2 
1
Коментарі