"В одних кістки стирчали, в інших жир відвисав. Усі були в синцях, бо їх били"

 

— Отут я, хлопчик зі скрипочкою в руках, не міг пройти, щоб мене не зачепили, не обізвали. Відкладав скрипку в бік, бився, — розповідає запорізький письменник, музикант 40-річний Валентин Терлецький. Іде робітничим районом Запоріжжя Павло-Кічкасом — найкримінальнішим у місті.

— Район свій люблю, — каже Валентин. — Він колоритний. Досі звук заводського гудка сниться. І водночас ненавиджу його. Бо всі обмежені, свідомість у людей люмпенська. Із 20 моїх дворових хлопців майже всі загнулися від наркоти й алкоголю до тридцятки. А мене район зміцнив, загартував.

Терлецький минає облуплені бараки, групки чоловіків, що від ранку сидять із пляшкою. Запрошує до себе додому. Йому дісталася у спадок від баби 2-кімнатка.

Із вікон житла видно труби заводів, що димлять, і зелену Хортицю. Валентин у джинсах, світлій сорочці та кремовому льняному піджаку сідає спиною до старого радянського телевізора "Електрон".

— Від бабушки залишився. Так, для інтер'єру тримаю.

Показує у вікно шпиль телевежі на горизонті.

— Он там моя робота. Працюю журналістом на телебаченні, веду новини, маю авторську програму, бо музика й література не годують. Якби щороку випускав по книжці, то, може, з води на хліб якось перебивався б. Гонорар за книжку заледве 2–3 тисячі гривень перевищує.

Не думали, що в Києві було би простіше?

— Наша рок-група тричі штурмувала Київ. ­Після третьої спроби зрозумів: без підтримки чиєїсь сильної руки самотужки нічого не зробиш. Зате в нас украли дві пісні, і на них стали зірками. Я був наївний, направо-наліво роздавав продюсерам диски свого альбому "Інтим". А через кілька місяців побачив по телебаченню, як півіца така-то виконує пісню "В раю", скомпоновану з наших двох пісень. З одної — надерті слова, з другої — ноти. Грамотно крадуть. Довести крадіжку через суд — складна справа. Треба наймати експертну групу — професійного поета, аранжувальника, композитора. Всім оплатити роботу. Але як мені виграти суд у продюсера, який є вовком у шоу-бізнесі?

13 років тому один показ мого кліпу вночі на музичному каналі коштував 50 доларів. Щоб стати зіркою, треба місяць, два, три звучати зранку до ночі по тєліку й радіо. Третій варіант, старовинний, добре працює — спати з усіма. Та не було жінок-продюсерів. Можливо, спробував би цей варіант, — ­сміється Валентин.

— Один продюсер 2005 року сказав, що візьметься розкручувати, якщо матиме стартовий капітал мінімум у 150 тисяч доларів. На одній зі студій я потрапив на застілля вінницького гурту. Хлопці попродавали квартири, приїхали в Київ ставати зірками на ці гроші. Зняли два кліпи, записали альбом. Але зірками не стали.

Із Запоріжжя за останні рік-два виїхали багато талановитих музикантів. Столиця — давно не в моді. Подалися на заробітки в Китай, Туреччину, Об'єднані Арабські Емірати. Грають у кабаках чужі хіти.

Вам доводилося таке робити?

— Ні, я принциповий. Мене 100 разів запрошували. Коли все набридло, пішов працювати у готель "Інтурист". Як я це називав — начальником простітуток і стріптізьорш. Був арт-директором — відбирав танцівниць для постановки стриптиз-номерів. Три місяці протримався.

Ну, думаю, раніше сам по п'яні за стриптиз гроші платив, а тепер мені заплатять. Прийшов, замовив каву, розслабився, потираю руки — зараз спеціально для мене танцюватимуть дівки. А побачив жахіття — в одних кістки стирчали, в інших жир відвисав. Усі були в синцях, бо їх били.

Вхід туди коштував 30 гривень. Двоє ­чоловіків заплатили. Після третього номера влаштували скандал, вимагали повернути гроші. Тому стриптизерок на новорічні номери я наймав з інших міст.

Правда, що героями першого роману "Рок-н-ролл, стакан, кохання" стали знайомі й вони образилися?

— Досі зі мною три-чотири людини не вітаються. Один із них — колега. Описав, як ми випуски новин на державному телебаченні кілька разів вели накурені. Він діставав дуже класну траву, що ковбасила по п'ять-шість годин. Якось я трохи не розрахував. Коли сидів в ефірі, відчув, що нічого не розумію навколо. Змусив організм зосередитися хоча б на підводках.

Мої друзі бачать: коли п'яний веду новини — у мене одразу піднімається ліва брова. Але це все в минулому.

Яким ви були 10 років тому? І яким будете через 10?

— Тоді вважав, що світ належить 30-річним. Я й зараз так вважаю. Працював на п'яти роботах одразу й усе встигав. От сиджу зранку на атикорупційному форумі, увечері веду хіт-парад на радіо. Зараз відчуваю, що мало жив для себе, хоч здавалося — займався, чим хотів. Не було родини. Нині вийшов на інший рівень, — показує дитячу дерев'яну шаблю на двоспальному ліжку.

— Синові Веніаміну скоро два роки, — продовжує Валентин. — ­Випросив шаблю, зразу схопив її, став розмахувати. Коли Вєня по мені повзає, у мене повністю вимикається мозок. Лікує всі душевні травми.

Сподіваюся, через 10 років так само любитиму життя. Недавно зустрів на вулиці хлопця. Колись був крутим гітаристом. Зараз на фірмі працює: машина, портфель, музику закинув. А очі сумні-сумні. І каже: "Я тобі заздрю, ти дотепер цим займа­єшся".

П'ять років працював податковим інспектором

Валентин Терлецький народився у Запоріжжі. Закінчив філологічний факультет тамтешнього державного університету.

1992-го заснував рок-групу "Декаданс". ­Записали сім альбомів, зняли шість відеокліпів. 2002 року за результатами хіт-параду радіо "Запоріжжя" стали кращим гуртом міста.

Валентин співає, грає на кількох інструментах, є автором музики і текстів.

2003 року здобув "Золоте перо" конкурсу "Коронація слова" за літературну критику. Згодом отримав ще дві спецвідзнаки цього конкурсу за власні романи.

Видав шість книжок.

П'ять років працював податковим інспектором. За цей час написав чотири романи, зняв кілька кліпів.

Живе з цивільною дружиною 32-річною Яною, майстром сумочок і жіночих прикрас.

Любить готувати. Експериментує з рецептами. Є автором близько 20 рецептів соте, що готують переважно з тушкованих баклажанів.

×