9 липня у Спілці письменників у Києві прощалися із 77-річним Євгеном Поповичем. Він перекладав з німецької мови — Ґете, Германа Гессе, Томаса Манна, німецькомовні твори Ольги Кобилянської. Євгена Оксентовича не стало 6 липня. Кажуть, він страждав на хворобу нирок, переніс кілька операцій.
Поруч із труною стоять дружина перекладача Ольга Сенюк, 77 років, молодші брати Микола та Анатолій, їхні діти. Ольгу тримає за руку поетеса Ліна Костенко.
Попрощатися з Євгеном Поповичем прийшли академік Микола Жулинський, депутат Лесь Танюк, поет Дмитро Павличко, письменник Юрій Покальчук. Останній тримає в руках чотири гвоздики в целофані. Розгортає їх і дивиться — куди б викинути обгортку. Потім зминає і ховає в кишеню штанів.
— Останнім часом працював над перекладом філософа Мартіна Хайдеґґера, — розповідає Іван Малкович, поет і директор видавництва "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА". — Я назвав би його римлянином. Попович мав такий профіль, що його можна було карбувати на монетах. Кращого знавця з мовних питань, ніж Євген Оксентович, в Україні не було. Він замість слова "скажімо" казав "даймо", бо це справжній літературний український вислів.
— Попович перший почав використовувати у перекладах діалектизми, галицизми. Він довів, що українською можна перекладати з будь-якої мови, — додає Микола Жулинський.
Ховали Євгена Поповича на Байковому кладовищі. Поруч могила правозахисниці Надії Світличної. Неподалік поховані поет Василь Стус, актор Іван Миколайчук, чоловік Ліни Костенко академік Василь Цвіркунов.
— Я оце глянула, — каже Костенко, — а з могили мого чоловіка дивиться його портрет на нас, на Євгена: "О, Євгенку, ти прийшов, будемо разом". У мене була ідея-фікс, що вони мають бути разом. Тут поруч лежать кілька людей, яким розставатися ніколи не треба — Світличний, Стус, Миколайчук. На майбутнє, хто прийде до мене, той прийде й до Євгена.
Вітер здіймає з лоба Євгена Поповича стрічку. Ліна Костенко поправляє її, нахиляється до померлого, щось шепоче йому та цілує.
Труну закривають. Родичі та друзі кидають по три жменьки землі. Могильний горбок накривають вінками. Робітники кладовища просять швидше розходитися, бо в них — наступний похорон.
Ліна Костенко нахиляється до померлого, щось шепоче йому та цілує
На поминальному обіді в Будинку письменників Ліна Костенко сидить поруч із Ольгою Сенюк.
— Оля теж перекладач, — розповідає поетеса. — Вона переклала зі шведської Сельму Лаґерлеф, Астрід Ліндґрен. Ми дружимо вже років 45. Живемо в одному будинку. Повірте мені: відданіших, героїчніших людей, ніж Поповичі, немає. Вони скромні люди, тому завжди стояли в тіні будь-якого доброго діла.
Ольга пригортається до плеча Ліни Костенко.
— Євген так знав мову, історію, будь-яку довідку міг дати, — продовжує Ліна Василівна. — У його перекладі роману "Гра в бісер" Германа Гессе вірші Йозефа Кнехта, школяра і студента, перекладала я. Він зробив для мене дуже добрий підрядник, бо я німецької не знаю. У видавництві мені сказали, що це не схоже на Аверінцева, який робив російський переклад віршів. "Извините, — кажу, — я ж перекладала не з Аверінцева, а з Поповича".
Історик Дмитро Горбачов дружив з Поповичем із 1950-х. Каже, що його дружина Ольга називала чоловіка Евгеном, бо саме так правильно українською. А ще згадує історію з батьком Євгена Оксентовича. Коли його репресували 1937 року і допитували в НКВС, то запитали: чому він — Попович? Мовляв, чи не син попа. Він відповів: "У нас голова колгоспу — Князевич".
Євген Оксентович був єдиним літератором у родині.
Його брат Микола, 70 років, працював енергетиком, 72-річний Анатолій був геологом, а згодом — економістом. Обидва зараз на пенсії. Батько Поповича — бухгалтер. Лише Ліна, донька Миколи, працювала перекладачем у видавництві "Дніпро", тепер вона — секретар у посольстві Канади.
— Дядько прискіпливий був, — каже Ліна. — Коли чув русизм, виправляв. Я любила збирати з ним гриби. Він робив це з таким азартом! Ліна Василівна казала, що її він теж навчив збирати гриби. Дядько розповідав, що колись йому бабця казала, що в нашій родині були Короленки. Дядько шукав по архівах підтвердження, але не знайшов.
Євген Попович — лауреат премії ім. Максима Рильського. Свою бібліотеку торік передав Києво-Могилянській академії.
2 
1
Коментарі
3