— Я стояв у караулі. На шість постів був лиш один тепловізор. Мене попередили, що до мене хтось лізе, але я нічого не бачив. Отримав поранення в руку та живіт. Пострілів не чув, тільки відчув удари, — розповідав доброволець 43-річний Юліан ЦИГАНКО зі Львова. 17 листопада 2015 року неподалік міста Лисичанськ Луганської області був поранений. Відтоді переніс 50 операцій. Минулого вівторка помер у Київському військовому госпіталі. Його поховали у Львові на Личаківському кладовищі.

У вересні Юліан Циганко повернувся з лікування в австрійському Відні. Операції результату не принесли. 4 жовтня через погіршення стану його поклали у реанімацію. Він майже два тижні був у комі. До тями так і не прийшов.

Чоловік був сиротою. Холостякував. Мав професії столяра і сантехніка. ­Працював на залізниці та в деревообробному цеху. На війну пішов 2014 року. Брав участь у звільненні міста Щастя на Луганщині від російських окупантів. Демобілізувався на початку 2015-го. У серпні вдруге пішов на фронт. Служив у 24-й окремій механізованій бригаді ім. Короля Данила.

— Юліан обожнював зброю, — розповідає товариш Володимир Биньо, 32 роки. — Деколи кепкував з ­нього: "Між найкрасивішою жінкою в світі і снайперською гвинтівкою ти вибрав би друге". Він не заперечував. Дуже любив своє псевдо — Таклбері. Так звали схибленого на зброї героя фільму "Поліцейська академія". Юлік любив говорити гучними фразами. Жив контрастами: чорне — біле, свій — чужий, честь — безчестя. Після поранення йому важко, бо вже не мав колишньої фізичної форми і свободи.

×