На околиці міста Сарни на Рівненщині є приватний притулок для старих людей. Двоповерховий "Будинок милосердя" звели чотири роки тому. Немічних старих сюди привозять діти, родичі або сусіди. 68-річній Ганні Качинській і 65-річному Володимирові Шемету пощастило знайти тут кохання. Місяць тому вони повінчалися.
Подружжя мешкає в крихітній кімнатці на другому поверсі. Ганна і Володимир саме відпочивають після обіду. Сплять молодята на окремих ліжках. На столі увімкнений радіоприймач.
Ганна Іванівна прокидається і приймає привітання. Завтра її та чоловіка розпишуть офіційно. Спілкуємося ми напередодні, 27 грудня. Після духовного обряду подружжя вирішило узаконити шлюб у РАГСі. Ганна — незряча, тому церемонію проведуть у притулку.
— Хазяйка подарувала мені весільну сукню, — хвалиться вона. — Така простенька, шовковиста. Кажуть — червона в чорні крапочки. Володя зараз покаже.
Шафу подружжя ділить порівну: Володимир зайняв три верхні полички, а речі Ганни лежать на трьох нижніх. Чоловік довго риється в шафі. Нарешті намацує і витягає вивернуту навиворіт сукню.
— Правда, мені личить? — жінка кокетливо тулить сукню до плечей. — Я хоч і не бачу, але відчуваю, що личить. Головне — чоловікові подобається.
Для Ганни Іванівни це перший офіційний шлюб. У цивільному вона народила доньку Людмилу і сина Вадима. Відколи чоловік помер, жила із сином.
Жінка народилася в Острозі й росла сиротою. Тітка виховувала її суворо, змушувала виконувати всю хатню роботу. У 14 років дівчина пішла працювати на Острозький консервний завод. Потім влаштувалася різноробочою на цукрозавод.
Два роки тому жінка втекла сюди від сина
У притулок приїхала в червні. Її тут уже знали: два роки тому жінка втекла сюди від сина. Потім провідувала доньку Людмилу в Московській області. Сподівалася підлікувати там хворі очі. У неї знайшли глаукому. За п"ять місяців повернулася в Острог.
Минулої зими донька повезла Ганну Іванівну на операцію до Києва. На ліве око вона не бачила три роки, праве реагувало на яскраве світло. Після операції зовсім втратила зір. Додому повернулась у відчаї.
— Коли сказали, що я осліпла, не хотіла жити, — змахує сльозу. — На операцію пішли всі мої гроші — приблизно 10 тисяч гривень. Я збирала їх на хатку і шматок землі. Щоб не жити з сином. У притулку мені добре. Ми віддаємо наші пенсії хазяйці, а вона нас годує, платить за світло, газ.
Син Ганни Вадим випиває. Каже, відбирав у неї пенсію і часто бив. Жінка не любить про це згадувати.
— Я йому все простила, — зазначає.
— Півроку тому я відвозив від автовокзалу в "Будинок милосердя" двох жінок. Одна з них була сліпа, її вела під руку товаришка. Бабуся весь час плакала, а інша її втішала, — згадує сарненський таксист Леонід Корольов, 49 років. — Дорогою ми розговорилися. Жінка розказала, що сліпу побив син. Сусідка умовила її втекти і залишити йому квартиру. Мені стало соромно брати з них гроші.
У притулку Ганна познайомилася з Володимиром. Він — удівець, дітей не має. У "Будинок милосердя" перевівся в травні. Доти мешкав у Дубенському притулку для престарілих. Єдина рідня — сестра померлої жінки — вмовила чоловіка перебратися у притулок. Батьківську хату в селі Велике Вербче Володимир залишив сусідові. У селі він випасав худобу.
— Ха, ну чисто свинарка й пастух, — сміється Ганна. — І треба ж було нам все життя одне одного шукати?
Володимир спершу набирав сліпій жінці свіжої колодязної води в півторалітрову пляшку. Потім почав приносити квіти.
— А ще яблука та горіхи, вони у нас в саду ростуть. Ти завжди казала, що любиш запах яблук, — примружує очі наречений. — У нас поруч ще лісок сосновий є, я туди бігав улітку за чорницями. А восени шукав для Ганни гриби.
Якось після обіду закохані гуляли подвір"ям. Володимир обережно підтримував жінку під руку, сам спирався на палицю.
— Я читав їй уголос газети, — розповідає. — Потім подумав, що далі так жити не годиться і потрібно вінчатися. Спитав Ганну, чи згідна стати моєю дружиною. Вона відповіла: "Харашо".
Повінчав їх 1 грудня пастор із Дому молитви. Наречена вдягла білу кофту.
Володимир зізнається, що пишається дружиною і всіляко її підтримує.
— Мені таке щастя Бог на старості років послав. Вона для мене все — і батько, і матір, — ледве стримує сльози. Тремтячими руками обнімає Ганну і заривається обличчям у її плече. Жінка гладить його по голові.
— Хочу, щоб було, як у казці. Жити довго і щасливо й померти в один день.
— Думаю, так і буде, — каже жінка.
Лягає на своє ліжко і вмощується зручніше. Володимир накриває її ковдрою.
— Завтра на 11-ту в нас церемонія. Треба виспатися.
Засновниця "Будинку милосердя" Віра Цуман, 51 рік, розповідає, що гучного весілля не було.
Працівниця Сарнинського РАГСу привезла молодятам коробку шоколадних цукерок, апельсини, лимони і банани. Віра Цуман подарувала їм настільний світильник із плафонами у формі трьох троянд. Тепер Володимир вмикатиме його, а не верхнє світло, допомагаючи Ганні вночі вийти до убиральні. Адже в притулку економлять електроенергію.
Приїхали сусіди засновниці "Будинку милосердя". Із рідні не було нікого. До звичайного обіду додали голубці з м"ясом і солодкий стіл.
2 
1
Коментарі
1