"Учора ночувала у Васі, він сторож на стоянці"

 

1735 пунктів обігріву відкрили в містах минулого тижня.

— Такі пункти вважають бомжатниками, але бомжі сюди майже не приходять, — каже киянин 63-річний Ігор Вербіцький біля столичного парку "Нивки". — Позавчора зустрів тут одну старушенцію. Вона розповідала: "Мені дома скучно сидіть. А тут тепленько і є з ким поговорити".

У наметі біля обігрівача "Уфо" за столом сидять двоє еменесників. Перед ними на пластикових тарілках порізаний скибками чорний хліб, сало і половина цибулини.

23-річний Микола Куліш заливає окропом пакетик чаю, на хліб кладе чотири шматки сала. Харчі ставить перед Ігорем Івановичем за крайнім столом.

— У день разом із напарником робимо по 50 стаканів чаю. У меню маємо ще рисову кашу, — киває на металевий бідон. Його кришка покрита інеєм. — Кашу нікому не пропонуємо. Вона замерзла, нема на чому розігріти. Уранці було кілечко ковбаси, то його одразу з'їли.

Дві жінки з "Червоного хреста" акуратно складають пачки мівіни і теплі речі.

— Першу партію одягу завезли в п'ятницю, — розповідає 35-річна Людмила. — За три дні всі теплі речі розібрали. Учора принесли кілька піджаків, курток і пальт. Тут якраз пив чай чоловік без шапки і в одній джинсовій куртці. Він одягнув на себе дві футболки, в'язаний светр, коротку куртку, а зверху натягнув пальто. Так і пішов.

До намету заходять пенсіонерки Людмила Леонідівна і Зоя Іванівна.

— Я живу по Щербакова, зразу за парком, — розповідає остання. — Сьогодні з подругою зустрілися, а посидіти нема де. Згадала, що вчора по телевізору показували пункт обігріву. Рішили, що поп'ємо гарячого чаю і в теплі поговорим о жизні.

Людмила Леонідівна порпається в купі одягу. Приміряє синю кофту.

— Буду в ній на дачу їздити. Щодня торгую газетами в електричках. Раніше постійно ноги мерзли, то я грію на батареї товсті шерстяні носки. У кожен насипаю по жмені гірчиці. Гірчиця ноги щипає, кров краще в них циркулює.

У Вінниці у військовому наметі, розрахованому на 100 людей, сидять четверо чоловіків і жінка. Від них чути перегаром. Валяються дві порожні пачки від цигарок "Прима".

— На вулиці мінус 20, а тут поспати немає де. Хіба що на лавках? Давайте подзвонимо меру Гройсману і пригласимо його сюди, — говорить бездомна 44-річна Марина Соболєва.

Сидить на лавці з калікою-жебраком 53-річним Володимиром Петушком. На одній із двох буржуйок — велика пательня, у ній варять суп. Володимира вибрали старшим по намету. Він стежить, щоб не затухали пічки і не сварилися відвідувачі.

— Матушка моя 30 років пропрацювала в школі, — продовжує Марина. — Потім ударилася в мусульманство, продала дім, а я ще маю віддати за нього гроші. Нормальний хід, 14 тисяч зелені! У вас є телефон із Life:)? Подзвоніть мамі моїй, скажіть, що я тут мерзну. Знаєте начальника управління міської міліції? Так це мій однокласник. Піду до нього на прийом, хай допомагає.

Заходить невисокий чоловік у коричневій шкірянці. У руках тримає дерев'яний хрест.

— Із Різдвом Христовим, перехрестіться. Цілуйте хрест святий, — кричить і тицяє його двом чоловікам, що нарізають сало. Ті цілують і продовжують готувати їжу.

— Мороки із відвідувачами в нас немає, — говорить рятувальник Олег Семенчук. Самі собі дрова рубають, пічку гріють. Ми тільки заходимо кожні 20 хвилин, дивимося, щоб не курили.

Львівський намет стоїть за 100 м від головного входу залізничного вокзалу. Поряд — польова кухня.

Рятувальник Іван Пилипчук, 23 роки, заварює чай у двох великих алюмінієвих чайниках.

— Дрова свої привезли, — каже. — Вода теж наша, з частини. Правда, сьогодні не вистачило, бо людей багато. То ми взяли два бідони і пішли в туалет, що тут недалеко. Хотіли попросити чистої води. А там бабця заправила нам ціну по 2 гривні за відро. То пішли в аптеку. Там жіночка добра, напустила нам повні бідони.

Його колега Петро Семенюк, 27 років, рубає сокирою дрова. Розколює великі колоди.

— За добу, що ми працюємо, уже понад 300 людей було, — розповідає. — Маємо з десяток постійних клієнтів. Вони весь час усередині гріються. Ночували теж тут, на лавках. Просили ліжка їм привезти.

Галина Букатчук, 30 років, лузає насіння. Під очима темні синці. Обличчя запухле.

— А я вже два тижні отаково кочую, — розповідає. — Сама з Івано-Франківщини. Приїхала до колєжанки в гості. Коли верталися, то закимарила троха. Якесь падло в мене стирило всі документи і гроші. У мене чоловік нелюд страшний. Лупить мене, як лантух із соломою. Рік тому два ребра зламав. То я й рада, шо не тре назад вертати. Учора ночувала у Васі, він сторож на стоянці. Випили плящинку горілки та й повлягалися спати, але на окремих ліжках. А сьодні, напевно, тут ночуватиму. Я вже й роботу ві Львові найшла. Прибирати офіси буду. Головне розкрутитися. А там найти якого багатого з машиною і квартирою.

×