Четвер, 17 липня 2008 18:11

У Василя Ковальчука вкрали пенсію

Автор: фото: Павло ВОЛЬВАЧ
  Василь Ковальчук сам живе на хуторі Сіножаття у Кременецькому районі на Тернопільщині. Дружина Нимидора переїхала до сина Віктора у Скадовськ на Херсонщині
Василь Ковальчук сам живе на хуторі Сіножаття у Кременецькому районі на Тернопільщині. Дружина Нимидора переїхала до сина Віктора у Скадовськ на Херсонщині

"Біда мені, руку не можу підняти, — каже 81-річний Василь Ковальчук, сідаючи на лаву посеред обійстя, що на хуторі Сіножаття Кременецького району Терпільщини. Вішає картуза на гілку ліщини, стягує старезного дірявого светра. — Упав вчєра з велосипеда, як їздив у Кушлин за пензією. Добре, що хоч у ячмінь..."

Від хутора до села Кушлин — 4 км. Там є сільрада, пошта та магазин. Донедавна гроші привозила поштарка.

— Відмовилася, каже, ґедзі коней заїдають, — продовжує. — Та й штири кілометри по лісах і горбаках із грішми їздить — не дуже-то інтересно.

До господаря лащиться чорний собака. Із живності є ще кіт.

— Пашо" вон, — незлобиво ворушить ліщиновим ціпком. Розстібає сорочку. На плечах і грудях темніють синці.

— Пензії мені отако-го вистачає, — проводить пальцем по неголеній шиї. — Але хочу їхати до сина у Скадовськ. Не годен бути сам на хуторі.

На Сіножатті залишилося три обійстя. Батьки Ковальчука переїхали сюди із сусіднього села Іванківці на початку 1930-х. На хуторі чоловік пережив міжвоєнну Польщу, фашистську Німеччину, Радянський Союз.

— За Польщі було їдно й то саме, що зара. І тоді й тепер — демократія, — пояснює. — Хто мав землю, штири-п"ять гектарів, то воно нічо. А хто мав мало, треба було йти найматися.

Ковальчуки обробляли 4 га землі, тримали коней, худобу. Господар лізе в кишеню засмальцьованих штанів за цигарками:

— Почав курити, коли пішов у перший клас. Вчився у польській школі в Кушлині, досі мову пам"ятаю. Арихметики не знав — удома не було кому пояснити. То вчитель-поляк бив. Я в школу не йду: залізу на липу здоровечу й виглядаю, коли діти додому вертаються. Тоді злазю й собі йду. Штири класи кінчив, а потім коло землі вдома працював. Я ж у батька їден.

Згадує, що вихрещеним у католики українцям польська влада давала кращі землі.

— А хто ні — тим на горбаках. Вони хотіли всіх українців на піски. Якби не война, тут би жили одні поляки.

Під час війни німців на хуторі не було. Ковальчук уперше побачив їх у сусідньому селі Кунинці, у липні 1941-го.

— На машинах, на мотоциклах — розвєдка. — Почали винищувать євреїв, у Вишневці, в Підгайцях — кругом! — ойкає. — Ведуть їх рядами до ями, а німець у білих перчатках і отак-го, з кулемета їх. Хто вбитий, хто поранений — всіх до ями. Потім із бочок якоюсь сморідиною поливають і загортають. А земля ще потім тремтить...

1943-го на Кременеччині з"явилися партизани. Василь Ковальчук бачив їхнього ватажка Сидора Ковпака.

— Курку сидів їв в одній хаті в Іванківцях, гобідав. Коло него було командирів, як депутатів у Верховній Раді. Бувало, бандери приходили й били ковпаків.

Каже, того ж року на Кременеччині з"явилася УПА.

— Де зара в лісі яка яма, ото й криївка. А ото, де сосни крепечі, там у них лікарня була, — вказує ціпком за вкритий черепицею хлів.

За Польщі було їдно й то саме, що зара. І тоді й тепер — демократія

У серпні 1945-го Ковальчука відправили на війну з Японією. Потім служив на Кавказі. 1951-го демобілізувався.

— Прийшов із войска, не мав де подітися. Батько не хотів вступати в колгосп, так розвалили хату. Я пішов у прийми до Нимидори, — киває на глиняну хатину, втеплену солом"яними снопами. — У неї було двоє дітей.

Із дружиною Ковальчук прожив 45 років. Виготовляв дерев"яні діжечки — кадубці.

— За Брежнєва найлуччє було! У Тернополі за 35 копійок можна було поїсти в столовій, — пожвавлюється. — Кіко тепер бензин стоє? А раніше його витрачали цілими шалонами!

Син Ковальчука хворіє на астму, потребує сухого теплого повітря, тому живе в Скадовську на Херсонщині. Віднедавна туди перебралася й Нимидора.

— Хворіла печінкою, її дочка забрала, котра теж у Скадовську. Там багато наших, із хутора. Важко одному, особливо зимою — дрова рубать, сніг одкидать. Город уже не саджу, тільки квасець — на борщ. Півтора гектара городу, а шо мені з нього толку? Ше є ондо три гектари паю. Дають мені за нього пшеницю, цукор. У суботу на базарі купую тульку. Часом ковбасу ліверну. А оце півроку сидів на хлібі з голією.

Розказує, як на базарі в містечку Вишневець украли його пенсію за шість місяців.

— Молоде, культурно одягнене — хіба подумаєш? А вирвало гроші і втекло. Я був зомлів спочатку. Та потім якась женщіна водою бризнула...

У хаті над старовинним ліжком висить репродукція картини "Тайна вечеря". Навпроти — портрет Тараса Шевченка в народному строї.

— Оце одна в мене ікона з Ісусом, — киває Василь Митрофанович. — І Шевченко, бо він сам був бідний, і був за бідних людей, як оце-го я.

Долівка в сінях зрита норами.

— Щурі завелися, іті його мать, — пояснює. — Жаль, куни нема. Там, де куна, криси не буде. Вона сильно їдка: у гриву коневі влізе й гризе. І кінь вопше нічого не зробить. Ласиці вже позникали.

Зітхає, що життя проходить.

— Як воно буде — хто зна. Є три мєста: або дом престарілих, або до сина, або Вишеньки — кладбище. Але про смерть ще не хочу думати.

1927, 2 квітня — Василь Ковальчук народився в селі Іванківці Кременецького воєводства (нині району) Тернопільської області
1934 — пішов до школи
1945 — узяли до Червоної Армії
1951 — після демобілізації повернувся додому, одружився з Нимидорою
1961 — народився син Віктор
1987 — пішов на пенсію

Зараз ви читаєте новину «У Василя Ковальчука вкрали пенсію». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода