"Біда мені, руку не можу підняти, — каже 81-річний Василь Ковальчук, сідаючи на лаву посеред обійстя, що на хуторі Сіножаття Кременецького району Терпільщини. Вішає картуза на гілку ліщини, стягує старезного дірявого светра. — Упав вчєра з велосипеда, як їздив у Кушлин за пензією. Добре, що хоч у ячмінь..."

Від хутора до села Кушлин — 4 км. Там є сільрада, пошта та магазин. Донедавна гроші привозила поштарка.

— Відмовилася, каже, ґедзі коней заїдають, — продовжує. — Та й штири кілометри по лісах і горбаках із грішми їздить — не дуже-то інтересно.

До господаря лащиться чорний собака. Із живності є ще кіт.

— Пашо" вон, — незлобиво ворушить ліщиновим ціпком. Розстібає сорочку. На плечах і грудях темніють синці.

— Пензії мені отако-го вистачає, — проводить пальцем по неголеній шиї. — Але хочу їхати до сина у Скадовськ. Не годен бути сам на хуторі.

На Сіножатті залишилося три обійстя. Батьки Ковальчука переїхали сюди із сусіднього села Іванківці на початку 1930-х. На хуторі чоловік пережив міжвоєнну Польщу, фашистську Німеччину, Радянський Союз.

— За Польщі було їдно й то саме, що зара. І тоді й тепер — демократія, — пояснює. — Хто мав землю, штири-п"ять гектарів, то воно нічо. А хто мав мало, треба було йти найматися.

Ковальчуки обробляли 4 га землі, тримали коней, худобу. Господар лізе в кишеню засмальцьованих штанів за цигарками:

— Почав курити, коли пішов у перший клас. Вчився у польській школі в Кушлині, досі мову пам"ятаю. Арихметики не знав — удома не було кому пояснити. То вчитель-поляк бив. Я в школу не йду: залізу на липу здоровечу й виглядаю, коли діти додому вертаються. Тоді злазю й собі йду. Штири класи кінчив, а потім коло землі вдома працював. Я ж у батька їден.

Згадує, що вихрещеним у католики українцям польська влада давала кращі землі.

— А хто ні — тим на горбаках. Вони хотіли всіх українців на піски. Якби не война, тут би жили одні поляки.

Під час війни німців на хуторі не було. Ковальчук уперше побачив їх у сусідньому селі Кунинці, у липні 1941-го.

— На машинах, на мотоциклах — розвєдка. — Почали винищувать євреїв, у Вишневці, в Підгайцях — кругом! — ойкає. — Ведуть їх рядами до ями, а німець у білих перчатках і отак-го, з кулемета їх. Хто вбитий, хто поранений — всіх до ями. Потім із бочок якоюсь сморідиною поливають і загортають. А земля ще потім тремтить...

1943-го на Кременеччині з"явилися партизани. Василь Ковальчук бачив їхнього ватажка Сидора Ковпака.

— Курку сидів їв в одній хаті в Іванківцях, гобідав. Коло него було командирів, як депутатів у Верховній Раді. Бувало, бандери приходили й били ковпаків.

Каже, того ж року на Кременеччині з"явилася УПА.

— Де зара в лісі яка яма, ото й криївка. А ото, де сосни крепечі, там у них лікарня була, — вказує ціпком за вкритий черепицею хлів.

За Польщі було їдно й то саме, що зара. І тоді й тепер — демократія

У серпні 1945-го Ковальчука відправили на війну з Японією. Потім служив на Кавказі. 1951-го демобілізувався.

— Прийшов із войска, не мав де подітися. Батько не хотів вступати в колгосп, так розвалили хату. Я пішов у прийми до Нимидори, — киває на глиняну хатину, втеплену солом"яними снопами. — У неї було двоє дітей.

Із дружиною Ковальчук прожив 45 років. Виготовляв дерев"яні діжечки — кадубці.

— За Брежнєва найлуччє було! У Тернополі за 35 копійок можна було поїсти в столовій, — пожвавлюється. — Кіко тепер бензин стоє? А раніше його витрачали цілими шалонами!

Син Ковальчука хворіє на астму, потребує сухого теплого повітря, тому живе в Скадовську на Херсонщині. Віднедавна туди перебралася й Нимидора.

— Хворіла печінкою, її дочка забрала, котра теж у Скадовську. Там багато наших, із хутора. Важко одному, особливо зимою — дрова рубать, сніг одкидать. Город уже не саджу, тільки квасець — на борщ. Півтора гектара городу, а шо мені з нього толку? Ше є ондо три гектари паю. Дають мені за нього пшеницю, цукор. У суботу на базарі купую тульку. Часом ковбасу ліверну. А оце півроку сидів на хлібі з голією.

Розказує, як на базарі в містечку Вишневець украли його пенсію за шість місяців.

— Молоде, культурно одягнене — хіба подумаєш? А вирвало гроші і втекло. Я був зомлів спочатку. Та потім якась женщіна водою бризнула...

У хаті над старовинним ліжком висить репродукція картини "Тайна вечеря". Навпроти — портрет Тараса Шевченка в народному строї.

— Оце одна в мене ікона з Ісусом, — киває Василь Митрофанович. — І Шевченко, бо він сам був бідний, і був за бідних людей, як оце-го я.

Долівка в сінях зрита норами.

— Щурі завелися, іті його мать, — пояснює. — Жаль, куни нема. Там, де куна, криси не буде. Вона сильно їдка: у гриву коневі влізе й гризе. І кінь вопше нічого не зробить. Ласиці вже позникали.

Зітхає, що життя проходить.

— Як воно буде — хто зна. Є три мєста: або дом престарілих, або до сина, або Вишеньки — кладбище. Але про смерть ще не хочу думати.

1927, 2 квітня — Василь Ковальчук народився в селі Іванківці Кременецького воєводства (нині району) Тернопільської області
1934 — пішов до школи
1945 — узяли до Червоної Армії
1951 — після демобілізації повернувся додому, одружився з Нимидорою
1961 — народився син Віктор
1987 — пішов на пенсію

×