34-річна Тетяна Мазурик із села Пеніжкове Христинівського району на Черкащині виховує Олексія, 1,5 року, 3-річну Юлію, 6-річну Марію, 10-річну Євгенію, Максима, 16 років, Михайла, 18 років.
У липні торік поїхала з чоловіком на заробітки в Росію. Із собою взяли найменшого Олексія. Сини живуть и навчаються в Умані. Трьох доньок залишила на матір і сестру. Каже, планувала повернутися до початку навчального року, але захворіла. У жовтні її дочок забрали у притулок.
До родини Мазуриків приїжджаємо в січні. Двір без паркана. Під будинком стоять Тетяна, її чоловік Володимир, 26 років, і син Михайло. Із Володимиром жінка три роки живе в цивільному шлюбі.
Чоловіки йдуть у хату. Із Тетяною говоримо на ґанку. Вона розвішує білизну.
— До дітей Вова ставиться як до своїх, — розповідає Тетяна. Стримує сльози. Виходить Михайло, слухає розмову. — Торік весною поїхала до нього в гості в Росію. Взяла з собою Альошика та Марійку. Тоді повернулася. У липні поїхала знову, щоб заробити перед 1 вересня, купити дітям вдітися і взутися. Узяла лише найменшого. Отримую на дітей 2700 гривень. На щось гарне грошей не хватає. Діти із мамою осталися. Карточку з грошима дала знайомій хазяйці бара, в якому раніше працювала. Вона давала дітям продукти на ті гроші. То шо воші в малих були, я вже потом узнала.
У Росії Тетяна влаштувалася на горілчаний склад. Працювала позмінно по 12 год. За місяць заробляла $800.
— Жили в Підмосков'ї, у Корольово, снімали комунальну квартиру. Там і газ був, машинка-автомат, ремонт. Робота тяжка. Цілий день треба стояти, одягати галстуки качєства на бутилки. Дітям висилала гроші на сестру. У банку можна все подивитися, коли робила переводи. Зарплати нам хватало, дещо відкладала. Зібралися їхати, але з Вовою вчасно не розрахувалися. Я лишилася чекати грошей. На роботу не ходила, бо без документів більше трьох місяців працювати не можна. Тоді приболіла, почки прихватили. Менший Льошик тоже заболів, куда його тащити больного. Додому я дзвонила, сестра казала, що все нормально. А тоді каже: "Дівчат забрали в притулок". Коли це почула, то чуть не посивіла. Уже два місяці не сплю. Якби знала, шо так получиться, ніколи б не поїхала.
Тетяна Мазурик повернулася додому торік у грудні. У службі в справах неповнолітніх пояснили, що діти будуть у притулку щонайменше два місяці. Віддати їх можуть лише через суд.
Тетяна плаче. Коли її починає заспокоювати чоловік, свариться на нього, щоб не заважав говорити.
— Я повернулася перед Новим роком. Купила всім подарки. До дівчат прямо з поїзда поїхала. Дзвоню їм кожен день, провідую. Тіліфон їм оставила. Кажуть, я дітей кинула, що я матір погана. Звинувачують, що Марійку в школу не пустила. До мене і вчителька, і завуч зі школи підходили. Просили, щоб не пускала Машу цього року в перший клас, бо на другий тільки три першокласники буде.
Тетяна збирається робити ремонт у будинку. Шукає адвоката, щоб допоміг повернути дітей.
— Льошика в Росії лишила з сестрою. Якщо привезу з собою, то його в мене на таможні заберуть. Краще хай там із рідними побуде. Скучаю за ним.
2 
1
Коментарі
1