Близько сотні перехожих зібралися минулої суботи о 14.00 біля першої платформи Центрального залізничного вокзалу. За 30 хв. звідти у двогодинну поїздку навколо Києва має вирушити потяг з ретро-паровозом. Вартість — 45 грн.
— А можна мені в кабіну залізти? — запитує батька 8-річний Олександр. Він у чорній дутій куртці й шапці-вушанці зі штучним хутром. Хапається за поручні крутих сходів, крізь вузьке вікно зазирає всередину. Фотографує машиніста на мобільний телефон.
— Я тепер тоже машиністом хочу стать. Тоді Наташка сама до мене прийде і попросе, шоб її в кабіні машиніста покатав. Та я до того часу собі другу дєвочку найду. А ми на цьому поїзді покатаємося?
— Та там же нічого інтересного — вагони як вагони. Ми навколо Києва можемо за 2 гривні проїхатися на електричці. А на остальні гроші купимо тобі картошки і чізбургер у "Макдональдзі". По рукам? — каже батько.
Хлопець з розгону плескає батька по долоні.
— Тільки давай, ти мене коло цього паровоза сфоткаєш. А я однокласникам покажу, який крутий поїзд бачив.
До кабіни машиніста ведуть три вузькі сходинки. Всередині шумно і жарко. Помічник машиніста 51-річний Олександр Ящук одягає робочі рукавиці, бере широку лопату з масивним держаком. Коли відкриває топку, з неї валить дим з вогнем. Олександр кидає кілька лопат вугілля. Відчиняє вікна й двері, щоб вивітрився дим.
— Ми до такої жари привикли, — витирає з чола піт. — Це літом тут важко. На вулиці немає чим дихать, а в нас градусів на 10 жаркіше. Тоді за одну поїздку випиваємо по 3 літри води. Починаємо топити потяг за півтори години до поїздки. Вугілля йде багато. Цього, що сьогодні спалимо, вистачило б на рік у хаті топить.
Олександр сідає на своє місце — зліва від входу. Перед ним вузьке вікно.
— У нас паровози перестали використовувати з 1960-х. Та вони і зараз дадуть жару корейським "Хюндаям", хоч експлуатація обходиться дешевше в десятки разів. Кілька паровозів досі обслуговують заводи й фабрики. Цей зробили 1953-го. Він 15 років тягав вантажі, а зараз знімається у кіно. Я на паровозах працюю 30 років. За цілий день так накидаюся того вугілля, що потім усе з рук валиться. Після такої поїздки треба гарно поїсти і годин 10 поспати.
Паровоз рушає плавно. Тягне два пасажирські та вагон-ресторан. У пасажирських по 54 місця, зайняті більш як половина.
— Мы сегодня в Запорожье едем. До отправления еще почти шесть часов, — розповідає 59-річна Тетяна Завгородня. — Хотели в цирк сходить, но там все билеты раскупили.
За кілька хвилин після відправлення з онучкою Риммою, 7 років, ідуть у вагон-ресторан. Замовляють яблучний сік, чай і дві булочки з яблуками. Платять 21 грн.
Столи застелені білими скатертинами. На поличках є чипси, сухарики, горішки, соки та солодкі напої. Пляшка шампанського коштує 62 грн.
— До кінця поїздки все розбирають, я одна остаюся, — сміється офіціантка 52-річна Ірина Сергіївна. — Минулого разу за одну поїздку продали 100 склянок чаю. Діти просять у батьків кока-колу й чипси. Та більшість беруть малим соки і пиріжки. В нас вони дуже смачні — з яблуками, грушами та абрикосами.
О 16.30 поїзд повертається на вокзал. Першим виходить киянин 24-річний Олег Киричок. Подає руку своїй дівчині Оксані, 23 роки.
— Мене розвели на 90 гривень і ще вкрали 2 години часу, — каже він. — Нам дали місця з різних боків, довелося мінятися з сусідами. Прямо над моєю головою знаходився вішак для одягу. Всю поїздку тільки те й робив, що відсовував убік чужі пальта і куртки.
2 
1
Коментарі