45-річний Іван Джурак на заробітки до Португалії поїхав шість років тому, лишивши в Україні дружину і двох доньок. Потім забрав частину родини. Цього року вирішив неодмінно відвідати родичів у Сокалі, на Львіщині, та в Києві. На інтерв"ю погодився одразу.
— Правда, у нас потяг за кілька годин і ще речі складати, але, — засміявся він у слухавку, — встигнемо!
Ми зустрілися в квартирі його київських родичів. Дружина Івана Наталя, 40 років, запропонувала чай і печиво.
— Із Сокаля хто міг тікав, — почала розмову вона, підсовуючи коробку з цукерками. — 2000-го на посаді завідуючого магазином Іван мав 22 гривні зарплати! Я в дитячому садочку отримувала 125. Ні з чого було жити.
— Я до Лісабона їхав як турист — через Львів, Польщу, Прагу, Німеччину, Францію. У Парижі, щоб нічого не запідозрили, три дні був на екскурсіях — Єлисейські поля, Ейфелева вежа, Собор Паризької богоматері.... Якби не втік на заробітки, ніколи б, мабуть, не побачив! — замріяно промовив Іван.
Важко було покидати домівку?
— Коли їхали, лишили доньок на родичів. Меншій, Марті, тоді було 10 років, — Наталя відсунула порожню чашку.
А де ви там живете?
— Спершу винаймали квартиру в негритянки. А зараз живемо разом із знайомими з України — за 20 кілометрів від найзахіднішої точки Європи, — Джурак провів пальцем по столу. — У містечку Сімтра поблизу Лісабона. Це історична зона, де колись промишляли пірати. Працюємо в старому 200-річному палаці, переобладнаному під готель.
Заробляю чистими 600 євро, а чоловік — 570
Він сьорбнув чаю, поставив чашку на стіл і продовжив.
— Важко було: ми легалізації не зробили, а новачок мусить дати за працевлаштування 400 доларів посередникові. Часто цей "чорний тариф" збирають свої ж, українці. Уже три роки працюємо легально, платимо податки, а от пенсії в Україні отримувати не будемо.
Гроші виплачують справно?
— Як коли, — зітхає Іван. — Домовився з патроном, що виходитиму у вихідні — підхалтурити. Тоді він почав урізати мені заробітки. Заборгував уже 1300 євро. Наші намагаються по судах правди шукати, але це тягнеться роками й нічого не дає.
Скільки в Португалії українців?
— Тисяч сто. Нас там найбільше, на другому місці — бразили. Поїдеш у Лісабон, а там через одного — земляк, — каже Наталя. — Відкривають крамниці, українські ресторани. Португальці люблять нашу їжу.
А вам їхня подобається?
— Різниця невелика — картопля фрі, відбивна є і в нас, — вона склала долоні на столі.
— А бакаляо?! — не витримав він.
— Ти кажи по-українськи! — поправила його вона. А нам пояснила, що "бакаляо" — то тріска. Колись була різдвяна страва, а тепер її щовечора їдять.
— Це суха солона риба, яку вимочують у воді, — зі знанням справи пояснює він. — Але ж у них і порції, — його очі аж заокруглюються, — як три наші!
А чогось домашнього хочеться?
— У Португалії є все. Можна навіть пиво львівське купити! — сміється Наталя. — Це раніше там не було оселедців і солоних огірків. Ми купляли морожену ставриду і маринували.
У них у характері щось таке є... Раз зачепиш — усе життя мститимуть
— Ще не було зефіру, халви, сємачок, — солодко протягнула їхня донька Марта, 15 років, яка досі мовчала.
Не думаєте повертатися?
— Сподівалися, грошей заробимо — і назад. А бачите, як вийшло, — Наталя приклала руку до грудей. — Перші місяці почувалася чужою. Їхала увечері з роботи, заходила до вагону, а там тільки очі видно — самі чорні португальці та негри. А тепер уже звикла.
Скільки заробляєте?
— Чистими 600 євро, а він — 570, — пані Наталя підсіла ближче до чоловіка. — Наші думають, що це багато. Але 300 євро платимо за дві кімнати. А ще ж треба за щось жити!
Маєте друзів серед місцевих?
— Знайомі є, але щоб друзі, — вона вмовкає. — Знаєте, у них в характері щось таке є... Раз зачепиш — усе життя мститимуть. У гості там не ходять. Якщо треба, зустрічаються в кав"ярнях. Кава дешева — 50 копійок, за філіжанку.
А про новини з України як дізнаєтеся?
— Сусіди провели супутникову антену. Ми до них ходимо. Ще є українсько-російська газета "Слово". Я у ній навіть віршики свої друкувала, — грайливо крутнулася на місці Марта. — Ще продають "Факты" і "Комсомольскую правду" по 2–3 євро, але ми їх не купуємо.
А мода дуже з нашою різниться?
— Я звикла до свята вдягати щось гарне, — зашарілася Марта. Вона була в чорній кофтині на блискавці, з великим комірцем. — А там усі в джинсах, кофти виглядають одна з-під одної... Прийшла раз до школи в черевиках із гострим носком, то клас мене засміяв.














Коментарі