— Милиционеров было человек 15. Одеты по гражданке. Они часто к нам приходили, собирали по 10-15 гривен в день за то, что мы здесь находимся. В четверг где-то в 12 дня пришли сюда, начали кричать, чтобы все легли на землю, а потом несколько раз выстрелили в воздух. Мы испугались ужасно, в лагере были только женщины и дети. Мужья на работе, — розповідає циганка 32-річна Маргарита.
Їхній табір у четвер, 31 травня, спалили міліціонери.
— Я в той час несла сковорідку з картоплею дітям. То один із них вибив її прямо з рук. Застрелили нашого 2-місячного собаку. Діти почали плакати. У чому собака винен? Це така демократія в країні чи як її там. Потім кілька чоловіків підпалили клейонку, і все почало горіти. Люди хватали, що могли. Я почала збирати ковдри, подушки та одежу малим. Боялась остатися в одній спідниці і футболці.
Циганський табір із 70 осіб був на столичній вул. Березняківській, на Лівому березі. Це місце під коліями в лісопосадці. Цигани жили там більше місяця, збирали металобрухт по смітниках і на вулицях. Після пожежі більшість поїхали в рідне Берегове на Закарпатті. Залишилися лише дві сім'ї.
— Мій чоловік сьогодні на роботі. Із нами лишився швагро. Вони вже на четверте дитя чекають, — показує Маргарита на свою біляву сестру Людмилу. Вона на п'ятому місяці вагітності. Гріється біля вогнища. У губах цигарка. — У нас всі жінки курять. Починають десь із 12-13 років. Знаєте, нерви постійні, а так закуриш і трохи легше. Я теж курила, коли дітей носила. От чоловік не курить і не п'є мій, хоч і безграмотний. Зате я постійно проходжу обстеження на туберкульоз. Боюся, щоб діти сиротами не осталися.
Замість шатра в циган натягнута обідрана клейонка. Усередині лежать кілька брудних ковдр і подушки. По двору бігають шестеро замурзаних дітей. 1-річна Мая спить у колясці. Діти їдять сиру картоплю. Найстарший, 13-річний Володя, посипає шматок хліба приправою "Мівіна" і їсть із помідором.
— Через учорашнє не змогла нічого заробити. Тому діти голодні. Увечері може чоловік щось принесе. Пішов вранці за металобрухтом. Щодня заробляємо на ньому по 200 гривень. Гроші нам треба, щоб паспорти виробити. Тоді зможемо якусь помощь на дітей оформити чи хату в селі купити. Я хочу і господарство мати, і город, і дах над головою. Недавно чоловіку паспорт зробили. Платили 600 доларів, весь рік збирали. А тепер ще й мені треба. То сказали вже 800 треба, — продовжує. — Думали трохи заробимо на металобрухті в Києві. Скоро у вас почнеться та олімпіада. Нам міліціонери сказали, щоб і духу нашого тут не було. Поїдемо додому в Берегове. Бо зі Львова тоже вигнали. Але там заробітки були препогані. За день можна було тільки п'ятдесятку заробити.
Клянеться, що ніколи не краде та не обманює людей.
— Ви що? Нє. Хоча серед нас є такі, хто і наркотиками торгує, і вбиває. Ми не з тих. Я навіть милостиню не прошу. Я ж не каліка, руки-ноги маю, — жінка витягує дешевий мобільний "Нокіа" з сумки. — Подзвоню чоловіку, бо щось довго нема.
36-річний Йосьо, швагро Маргарити, сидить на землі. Дістає з-під пазухи недопиту пляшку горілки і наливає її в чашку з кавою. Надпиває і закурює цигарку "Прими".
— Вибачайте, що п'ю. Лікуюся, бо трохи захворів. У мене туберкульоз. Багато циган від нього помирає. Подивіться, в яких умовах живемо. Чого тільки та клейонка варта, коли в ній постійно душишся. А от діти мало хворіють. Вони звикли голими та босоніж по землі ходити і влітку, і взимку. Тільки одне те, що в домашніх умовах виросло, Мая, ще може покашлювати. Ми перед Києвом рік у хаті прожили в Житомирській області. Але поїхали, бо не могли в штунди записатися. Усе-таки душа в нас православна.
1 
1
Коментарі